Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Світові убийці не одпихали нас катеґорично й рішуче. Поперше, — вони все ж таки, як-ні-як, були на нашій теріторії, в нашій, хоч і „скаженій” державі. Отже треба було бути ввічливими. Подруге ж, — вони сподівалися, що ми будемо служити їм замісць скинених старого деспота монархізма й його нещасливого спадкоємця Тимчасового Правительства, се-б-то, що ми їм дамо гарматного м'яса, яким би вони на східному фронті могли годувати свого ненажерливого бога імперіалізму.

Через те вони любенько до нас посміхались, гладили нас по голівці й говорили приємні, склизькі компліменти. От молодці українці! От яка хороша, здорова, розумна нація. Не то що ті дикуни, варвари руські, які тільки можуть жити або під батогом деспотизму або в анархії, в хаосі. І який порядок на Україні, як все по людськи ведеться, зовсім ніби в Европі, закони поважаються, великий, священий інстітут власности шанується, всі „культурні”, „демократичні” установи оберігаються. От молодці українці. А коли б ще хоч трошки підправили свою армію та послали її на тих проклятих німців, яка прекрасна, знаменита нація була б.

Ми од компліментів мліли. Але...послати армію на проклятих німців все ж таки не могли. Перш усього ми її не мали. А коли б і мали, то все ж таки, навіть за французські компліменти, не послали б її в побоїще.

Але, щоб не викликати невдоволення „джентельменів” та не загубити їхньої „пошани” до нас, ми удавали, що маємо чудесну, сильну, далеко краще, ніж у руських, дісціпліновану армію. Але... джентельмени повинні самі зрозуміти, що тепер такий час, що не можна попхнути в бій війська.

Так, так, джентельмени це розуміли. Вони вже на це й не сподівались. Але, може, можна було хоч тримати фронт? Держати кулак проти німця? Щоб він також мусів тримати на цьому фронті свої війська. От коли б українці були такі молодці, союзники, великі европейські держави напевне визнали б українську державу й навіть прислали б на Україну своїх справжніх послів.

Нам аж дух забивало від такої перспектіви: мати послів великих, европейських держав у себе, посилати своїх туди послів, бути „рівними серед рівних”.

Правда, деяким з нас і тоді вже здавалось, що не таким шляхом треба добиватися признання нашої держави, не ласкою брехливих, лицемірних джентельменів, а силою, ласкою, довіррям свого народу. Цим деяким і тоді вже було помітно, що таким залицянням і підлабузнюванням до европейського імперіалізму ми губимо довірря свого народу, губимо свою єдину реальну силу. Але таких скептиків зацитькували зараз же „нашою державностю”, їх називали „недержавними людьми”, „наївними політиками” й вони мусіли ховати свій скептицизм в ім'я „нашої державности”, в ім'я єдности національного фронту.

Те, що в початках було для нас корисне, необхідне („єдиний фронт”), тепер у силу діалектичного закону ставало своєю протилежностю.

7. Безнадійне мадикування.

Цілком натурально, що українська демократія, одкинувши цілі большевиків, одкинувши творення робітниче-селянської держави, не могла через цю основну причину визнати новий Петроградський Уряд, Раду Народніх Комісарів всеросійською Центральною владою.

Так само й другі „окраїни”, де утворились свої орґани влади, розходячись з большевиками в ґрунті своїх соціально-політичних змагань, теж не признавали Петроградського Уряду.

А тим часом ні вони, ні Україна з російською державою не розривали. Росія, як така, як одне федеративне політичне й економичне ціле, все ж таки ніби істнувала. Російська армія стояла все ж таки на фронтах, її все ж таки били й нищили, її треба було годувати, а головне її треба було хоч до якої небудь міри орґанізовано демобілізувати, щоб вона не кинулась хаотично додому й не розтоптала все під собою. А для цього треба було негайно заключити мир з німцями. Тим негайніше треба було це зробити, що Рада Народніх Комісарів, узявши владу в свої руки, не гаючи часу, зразу ж запропонувала Німеччині сепаратний мир.

А хто, на думку цих небольшевицьких Урядів міг заключити мир? Тілька всеросійський федеративний Уряд.

І от починаються заходи коло цієї явно-безнадійної справи. Тримаючи високо прапор своєї „соціалістичности”, Ґенеральний Секретаріат ставив усім окраїнам неодмінною умовою сформування „однородно-соціалістичного” Правительства з представників усіх окраїн.

Окраїни (Дон, Кубань, Кавказ, Поволжя і др.) пресерйозно дебатували над цією пропозіцією, змагались, сперечались. А сперечатись, власне, не було чого, бо таке „однородно-соціалістичне міністерство, починаючи від большевиків і кінчаючи народніми соціалістами” абсолютно не уявляло б нічого страшного для буржуазного ладу, бо більшість його була би як раз з тих „соціалістів”, що піддержували й боронили Тимчасове Правительство. Большевики, розуміється, в такий Уряд не вступили-б. Ґенеральний Секретаріат, натурально, це знав, але вважав необхідним і справедливим послати й їм свою ноту з приводу формування Центрального Уряду, в якій на випадок згоди, пропонувалось прислати до Київа своїх представників.