Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

І тим людям, які дійсно хотять національного відродження нашого народу, треба тільки з огидою одвернутись від такого патріотизму. Тим, що називають себе соціалістами й які щиро хотять зрозуміти історію нашого руху, треба такий патріотизм одшпурнути від себе й з погляду инчого, суто-українського патріотизму розглядати весь хід подій.

2. Причина й приводи війни.

І коли з цього погляду дивитись на початок нашого конфлікту з большевиками, то треба признати, що перші винні були українські „соціалісти”, які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п. Вони, ці маси, мали дійсну любов до свого краю, й дійсний український патріотизм. А він, отой патріотизм, ота дійсна суть характеру української непанської нації, одвертав їх від нашої панської державности, від тої держави, яка охороняла прівілеї й панування паразітарних неукраїнських кляс на Україні.

І от це наше оберігання й було основною причиною нашої ворожнечи з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти.

Розуміється, й большевики не були бездоганні в своєму відношенню до справи національного визволення пригнічених націй у Росії, а особливо українців. Вони так само, як меньшевики й есери, в своїх емоціях і в випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставились до прагнень українців до свого національного визволення. Вони це потім доказали на ділі, не мавши в собі досить сили в національній справі на Україні бути такими ж послідовними, рішучими й непохитними, як були в соціальній.

Але кажу ще раз, конфлікт виник не з їхньої вини, а з нашої. Вони з самого початку затвердження своєї влади в Росії устами Ради Народніх Комісарів заявили про своє признання Української Народньої Республіки, про стан федерації, про право кожної нації самоозначатись так, як вона вважає для себе найкращим. На знак такого прихильного відношення до Української Республіки, як до свого рівного члена по федерації, Рада Народніх Комісарів навіть збіралась урочисто видати українцям усі старі українські клейноди, які з часів московських царів однімались в українців і зберігались по руських церквах та музеях.

Але, на жаль, до цього не дійшло, бо відносини стали псуватися й незабаром прийшло до лютої боротьби.

Приводом до того послужали такі факти.

Після перемоги над військами Тимчасового Правительства в Київі залишились деякі большевицькі військові частини. Складались вони переважно з руських, але були деякі з них і українські. Спочатку вони виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовірря й ворожнечу. Большевицькі київські орґанізації також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидче, ніж їхні військові частини побачили ґрунтовну ріжницю між своєю позіцією й позіцією Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, їм стало ставати ясним, що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Ґенерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась аґітація проти Центральної Ради в пресі, на мітінґах, у казармах, у відозвах.

Намагаючись з усіх сил бути строго-демократичною, українська влада спочатку не вживала ніяких репресій проти цього. Але українські орґанізації відповіли контраґітаціею. Ґрунтом її було національне питання: большевики, мовляв, тільки через те так аґітують проти Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, що це — чисто-національна, українська влада, що большевики по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і меньшевики чи чорносотенці, й що їм ходить тільки о те, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну.

І спочатку, коли соціальна позіція української влади ще не викреслилась до кінця, коли українські маси були ще повні довірря й поєднаности з нею, аґітація большевиків не мала великого успіху. Але все ж таки дещо вже робила, — роз'ясняла перед масами внутрішнє значіння кожного нашого вчинку, зрівнювала з позіцією в аналоґічних випадках большевиків, викривала перед ними основу таких учинків, — і тим примушувала чисто-українські військові частини придивлятись уважніше до політики Центральної Ради.