Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

А маси цілком вірно вгадували цілі й причини такого ласкавого відношення сих „джентельменів” до української влади. І, розуміється, ця „ласкавість” як раз протилежне вражіння робила на них. Ці „джентельмени” були прекрасними большевицькими аґітаторами; навіть більше: вони лучче всяких чорносотенських україножерів аґітували серед мас проти самої української ідеї. Ага, так он—вона яка, ота українська воля, з союзниками братається, їхньої ласки запобігає, їхнього признання шукає, для неї це признання дорожче страждань свого народу.

І хіба ж знову це була не найшкодливіща, не найзлочинніща проти нашого національного відродження, супроти самої ідеї його аґітація?

Або такі явища. Коли сталась жовтнева революція в Петрограді й коли українська влада оголосила Українську Народню Республіку, багато українських військових частин, що стояли в тилу в Росії, стали виявляти жагуче бажання їхати на Вкраїну, служити рідному краєві, боронити й скріпляти Народню Українську Республіку. Не вважаючи на всякі перепони й перешкоди з боку большевицької влади, з великими труднощами й жертвами, але з великою вірою й любоввю до своєї державности, ці військові частини нарешті добивались таки до столиці України. З дороги вони весь час посилали телеґрами Центральній Раді, що от вони їдуть піддержувати й помагати своїй революційній, народній, соціалістичній владі. Цілком натурально, що вони сподівалися, що їх приймуть привітно, тепло, щиро, як своє, народнє військо.

Але... в більшости випадків їх зустрічали насторожено, недовірчиво, — адже вони їхали з большевицького краю й напевне пронялись большевицьким духом. Через те траплялось так, що деякі з таких полків українська народня влада тримала на станції по кільки днів у холодних брудних ваґонах, без їжи, під „карантином”. Отже можна собі уявити, який настрій утворювався серед тих полків такою нашою „аґітацією”, таким довіррям до них.

А далі? Ну, от пройшли нарешті ті полки карантин, розташувались у своїй державі. І невже ж вони не мали ніякої змоги бачити, що діялось тут круг них і зрівнювати з тим, що робилось у большевиків? І хіба їм не видно було, що большевики всю свою увагу, всю акцію, всі сили направляли на знищення панування експлуататорських кляс, що вони були рішучими, невмолимими, навіть жорстокими оборонцями бідноти проти всякого панства, проти всякої соціальної несправедливости й визиску? Вони ж бачили на свої очі, як там у Росії ломалось, трощилось, топталось згори донизу, в усіх соціальних і державних закутках оте панування панства.

А так само їм, оцим нашим воякам, нашим переодягненим у салдатські шинелі селянам і робітникам, видно було, що робила українська влада, як вона оберігала, шанувала, не допускала пальцем торкнути основи того панування на Україні, як сама набірала характеру старої бюрократичної буржуазної влади.

Всі ж наші недостойні парадування з попами, всі наші реверанси перед поміщиками, банкирами, фабрикантами, всі наші залицяння до союзницького імперіалізму, все це одбувалось на їхніх очах.

І хіба це не була сама „безсовісна”, сама злочинна аґітація наша проти великої ідеї національного визволення нашої нещасної наймички нації?

І яких ще большевицьких аґітаторів треба було, щоб викликати глибоке недовірря до своєї влади?

1. Зрадницький патріотизм.

І коли підходити до історії нашої боротьби з большевиками, до цеї сумної й тяжкої смуги в нашій боротьбі за національне відродження, то насамперед треба чесно, щиро й отверто, як перед самими собою, так і перед нашими працюючими клясами пригадати отой наш блуд, оту нашу зраду народніх інтересів. Бо в ній, тільки в ній є корінь усіх наших неудач!

Розуміється, з погляду людей, які не хотять знищення буржуазного ладу з усіма його прівілеями й зручностями для заможних і багатих, таке признання неможливе. Вони, натурально, на тих, що знайдуть у собі мужність признати свої помилки й гріхи, зразу ж почнуть сипати цілі помийниці наклепів і брехень, прокричать їх зрадниками, запроданцями й т. п. Вони будуть бити себе в патріотичному запалі в груди й кричати, що для них насамперед є нація, є наша держава, а не якісь партії.

Неправда: два роки я чув круг себе такі гупання в груди патріотичних кулаків і лемент „безпартійних” лицарів. Глибока, свідома або наївно-несвідома неправда, їхній патріотизм любить не нашу працюючу, експлуатовану, соціально-забиту, задурену націю, їхній патріотизм хоче не нашої державности, не національно-української, не тої, яка тільки можлива для нашої селянсько-робітничої нації, а чужої нам, ворожої до нашої нації, з чужими нашій нації панами, попами, бюрократами, з усіма орґанами й апаратами пануючих кляс, які ворожі до нашої нації, їхній патріотизм є зрадницький, руйнуючий наше національне відродження, клясово-еґоїстичннй, жорстокий і злочинний патріотизм.