Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Мало того:

„3. З огляду на це виконавчий комітет думає, що відмова Тимчасового Правительства негайно проголосити автономію України є слушною, бо такого права воно не має, а проголошення сеї автономії означало-б присвоєння собі прав Установчих Зборів Тимчасовим Правительством і перевищення даної йому народом власти”.

Та й ще більше:

„4. З уваги на ту саму обставину виконавчий комітет уважає неправним і небезпечним видання Універсалу Центральною Українською Радою, котрий проголошує негайне здійснення повної автономії України. Видання Універсалу небезпечне тому, що негайне здійснення його основ вносить нові величезні комплікації в державне життя, грозить витворенням національної ворожнечі, помагає національним конфліктам, ослаблює силу спротиву держави, яка необхідна з огляду на небезпеку внїшнього ворога, підриває авторітет Тимчасового Правительства, дає понуку для подібних домагань иншим національностям, а в сумі всього того — розриває й ослаблює революцію”.

Словом, ціла купа всякого лиха. Отже ратуючи бідну революцію,

„На основі виложеного виконавчий комітет уважає в інтересі революції, добра народів Росії й добра самого українського народу конче потрібним скасування Українською Центральною Радою виданого нею Універсалу. (Ага, от де собаку закопано! — Автор. ) А рівночасно гаряче співчуваючи відродженню України, як автономної области будучої всеросійської федеративної республіки, виконавчий комітет уважає необхідним:

Негайне заведення на Україні культурної автономії в найширших розмірах, негайне розроблення українцями її будучої політичної автономії та приготовання до її здійснення. Виходячи з того, виконавчий комітет звертається з закликом до Тимчасового Правительства пійти назустріч усім тим бажанням України, здійснення котрих не грозить загостренням національної ворожнечі, не нарушує моці та зорґанізованости сил революції й не ослаблює бойової здатности армії”.

Далеко послідовніщу й розумнішу (хоч все ж таки не до кінця) позіцію заняв Загальноросійський З'їзд Рад Робітничих та Салдатських Депутатів, принявши 3 липня (н. ст.) таку резолюцію:

„Признаючи згідно з своєю загальною позіцією в національній справі за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд рад робітничих і салдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей”.

А маленьке „але” все ж таки й тут є:

„Признаючи далі, що цю автономію можуть остаточно установити тільки всеросійські Установчі Збори, з'їзд уважав конче потрібним згідно з бажаннями, висловленими Центральною Українською Радою, негайне утворення тимчасового орґану, що представляв би демократію всіх націй, які заселюють Україну, для розроблення основ автономного ладу краю й для проводу усією підготовчою працею, зокрема для скликання з'їзду представників усього населення України.

„З'їзд пропонує Тимчасовому Правительству увійти в порозуміння з орґанами української революційної, демократії для орґанізації загального тимчасового краєвого орґану та для установлення й переведення конкретних заходів, необхідних для задоволення національних потреб українського народу.

„Вітаючи український народ, котрий бореться в спільних революційних рядах і відроджується до національного життя, з'їзд рад роб. і салдат. депутатів висловлює своє тверде переконання в тім, що тільки збереженням революційної єдности трудових мас усіх народів Росії можна забезпечити побіду революції й свободу всіх національностей, що заселюють Росію”.

Найбільш і до кінця послідовними тоді були большевики, які відмовились голосувати за цю резолюцію, находячи її компромісовою. Вони зачитали свою резолюцію (одхилену з'їздом), в якій пропонувалось з'їздові осудити „яко контрреволюційну й ганебно-антідемократичну політику Правительства в відношенню до українців”. Тимчасове Правительство, на думку большевиків, повинно було негайно признати на основі прінціпу самоозначення націй право українців на повну автономію й утворення самостійної держави. [7] [7] Потім, на жаль, і в большевиків показав свбе „мозговик”, як побачимо далі.

3. Перемирря на Дніпрі.

Але найбільше, натурально, захвилювалась київська руська демократія. Вона стояла найблище до подій і вибухлих явищ, вона найчуліше була заінтересована в усьому цьому.