Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Партія українських соціалістів-революціонерів виникла тільки в 1912 році. Виникла тільки офіціально, а дійсний розвиток свій розпочала вже під час революції 1917 року. Ця партія й по своїй ідеолоґії, по темпераменту й по тактиці цілком відповідала революційним змаганням українського селянства. В її рядах була певна кількість талановитих, енерґічних, щиро відданих ідеї революції людей. Але вона була молода, без орґанізаційного досвіду, без певної партійної школи й традіції. Збудована на проґрамі й тактиці руських соц.-революціонерів, вона не мала часу принатурити позичену платформу до національних умов і через це все сама почувала себе на ній неупевнено, нетвердо. Маси селянства охоче, з повним довіррям ішли за нею, але вона не мала досить інтелектуальних і орґанізаційних сил, щоб на підставі тільки самої більшости голосів узяти провідництво в власні руки.

Отже єдиною, в строгому розумінню слова, політичною партією була партія соціальдемократів. Вона мала за собою поважне минуле (з 1901 року, мавши тоді назву Революційної Української Партії й змінивши її в 1904 році на Укр. Соц. Дем. Роб. Партію). Її проґрама й тактика, корінячись у проґрамі й тактиці інтернаціонального соціалізму, були вже принатурені до українських обставин. Вона мала свою історію, свої традіції, методи, свою школу. Практика підпольної революційної партійної роботи привчила членів її до певної орґанізації, дала виховання, виробила сталий світогляд, дала звичку до політичної праці. Саме ім'я партії, як і імена окремих діячів її були відомі серед широких кол українського робітництва. Будучи нечисленими, партійні орґанізації в той же час складались з вихованого, передового, найбільш активного й революційного пролетарського елементу.

Все це разом було причиною того, що ця партія зразу ж по вибуху революції заняла керуюче місце в національній революції на Україні, загравши одночасно й у загально-російській революції не малу ролю: ізмайловський і семенівський полки, які в критичний момент рішили долю революції в Петрограді, були орґанізовані петроградською орґанізацією У. С. Д. Р. П. і нею виведені з казарм до побідного бою з царськими військами.

Отже, відповідно до такого відношення сил серед політичних течій, у Центральній Раді було розпреділено й роботу серед них. І через те перший український Уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшости своїй з соціальдемократів.

Соціальдемократи:

1) Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко.

2) Ґенеральний Секретарь земельних справ — Б. Мартос.

3) Ґенеральний Секретарь військових справ — С. Петлюра.

4) Ґенеральний Секретарь судових справ — В. Садовський.

5) Ґенеральний Секретарь освіти — І. Стешенко.

Соціалісти-революціонери:

1) Ґенеральний Писарь — П. Христюк.

2) Ґенеральний Секретарь харчових справ — М. Стасюк. [9] [9] Під той час до Партії У. С. Р. не належав, але вступив у неї потім.

Туповці:

1) Ґенеральний Секретарь міжнаціональних справ — С. Єфремов.

Безпартійні:

1) Ґенеральний Секретарь фінансових справ — X. Барановський.

Отже з 8 членів Ґенерального Секретаріату з рішаючим голосом (Ґенеральний Писарь такого по констітуції Ґ. Секретаріату не мав) 5 були соціальдемократи.

Це накладало на соціальдемократичну партію велику відповідальність і разом з тим вимагало від неї великого такту й колосального напруження сил. Треба було провадити своє керовництво так, щоб воно не почувалось керовництвом, а з другого боку вкласти в роботу над державностю стільки сил, щоб вони це керовництво могли піддержувати в усіх напрямах, не порушуючи загального тону, плану й характеру акції. Це ослабляло партію в чисто-партійній діяльности й викликало весь час з боку орґанізацій нарікання за те, що найбільш активні елементи забірались від партійної роботи. Але справа державности остільки являлася для всіх першорядною, що прояви партійного еґоїзму далі нарікань не йшли, бо й нарікаючі розуміли так само, що всі національні сили, де б вони ні були, повинні були бути віддані на загальну мету.

2. Мета: національність, засоб: державність.

Але в тому й була одна з великих наших труднощів, що в нас, взагалі, було мало творчих, орґанізаційних та просто інтеліґентних сил. Бо де б вони могли взятися при тих національно-політичних обставинах, в яких до революції жила українська нація?

Поміркована течія в Центральній Раді („туповці”) на цій підставі була навіть проти видання Універсалу. Вони з свого погляду цілком лоґічно доводили, що сказавши „А”. треба казати й „Б”. Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велитенська робота, яких усиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.