Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

От ґрупа поважних, у празникових свитках дядьків. Вони обклали всі землі податком і привезли його Ц. Раді. За пазухою у найстаршого постанова сходу з казенною печаткою й підписами властей.

А там делеґати з фронту привезли всі свої медалі й хрести у Фонд Ц. Ради.

А обличчя всім святочні, повні внутрішнього піднесення, гідности, свідомости великого, їхнього діла.

Так було за тих великих історичних днів.

1. Надаремне вопіющий чорний голос.

Російський Тимчасовий Уряд і все руське громадянство були ошелешені оголошенням Універсалу. Такого іменно кроку вони ніяк не сподівались. Ну, будуть заворушення; ну, будуть протести; ну, хай навіть десь учинять якийсь бунт. З цим Російський Уряд міг справитись.

Але щоб іменно так українці вирішили справу, це було цілком несподівано.

Буржуазна й реакційна преса забила на ґвалт, закричала, що Універсал, це — зрада, це — поміч німцям, прорив фронту, це — сепаратизм. І домагалась від Уряду рішучих, немилосерних заходів проти Центральної Ради.

Але Уряд на цей раз уже не пішов так легко за вказівками реакції.

Адже й він, так само, як і Ц. Рада, одержував усі ті постанови й телеґрами, які виносились на Україні з приводу Універсалу. Адже він мав свої очі й вуха на Вкраїні й міг бачити та чути, як поставився народ до Універсалу.

І цілком справедливо й розумно писала инча частина (правда, дуже невеличка) руської преси, говорячи: дайте спокій, панове, де, в чому ви бачите сепаратизм, зраду, „ніж у спину революції” й тому подібні вигадки? Українці звертались до нас не раз; вони домагались своїх прав у порозумінню з нами; ми їх зневажливо відпихали; тепер вони самі беруть ті свої права; й більше нічого. Отже, треба не ґвалтувати, не затівати різні, а постаратись мирно й справедливо виправити свої помилки. І той факт, що Уряд не посмів уже піти так сліпо, як раніше, за голосом чорної сотні, — це вже було першою перемогою українства.

2. І їхня величність також, хоча...

Їхня величність, петроградська демократія також схаменулась. Сила українства примусила й її поставитись уважніше до сеї, не такої вже легкої, як здавалось, справи. Хоча... натура руського демократа-інтеліґента „мозговика” й тут не позбавилась своєї подвоєности, нецільности, неконсеквентности.

З одного боку—прінціп самоозначення націй; хороший собі, чесний, гуманний прінціп, цілком відповідаючий „чистому розумові” руського „мозговика”. Крім того— прінціп цей так виразно вже здійснюється; так голосно, повно й безсумнівно „означає” себе народ; такі комплікації можуть вийти, коли далі опинатись цьому самоозначенню. Отже, ясно, що треба цілком погодитись з цим явищем, признати його й вітати прінціп самоозначення. Так говорить і „чистий”, і “практичний” розум інтеліґента.

А буденна, емоціональна істота знов опинається, викручується, шукає бічних виходів, корчиться, не хоче признавати фактів.

А в результаті така неконсеквентна, поплутана, смішна резолюція „мозговиків” руських есерів, провідників ради російських селянських депутатів:

1. Всеросійська рада селянських депутатів проголосила яко бажану й необхідну форму політичного ладу в Росії демократичну республіку на федеративних основах. Виконуючи волю ради селянських депутатів, виконавчий комітет заявляє, що він прилучається до бажань, проголошених Центральною Українською Радою, й разом з нею буде добиватися повної автономії, як України, так і ряду инших областей й національностей Росії”.

Отже, здається, все чудесно: сама Всеросійська Рада проголосила прінціп федерації, вона прилучається до бажань Центральної Ради, навіть разом з нею буде добиватись автономії України. Здається, лишається тільки вітати того, з ким маєш намір чогось добиватися, й допомагати йому.

Але... це тільки „чистий розум”, тільки одна худосочна, недокровна частина інтеліґентської істоти так прекраснодушно промовляє. А друга половина тут же тягне її за поли, одпиха назад і заявляє: Але

„2. Проголошуючи ці засади та признаючи необхідним можливо найбільше планове й широке приготовлення до їх здійснення, виконавчий комітет не вважає проте можливим тепер проголосити сих засад законом і тепер у повноті переводити їх у життя, бо найвищою інстанцією для порішення, як сих, так і инших основних справ державного політичного життя є тільки всеросійські Установчі Збори яко одинокий повновласний господарь російської держави”.