Роман Коваль: Отаман Зелений

Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м'ясними — Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном — Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою — Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою — Нахман Янкельович Грінберг, Аврум Поляченко, зерном — Бенц Шмульович Кирнос.

Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Половинчика, Веніаміна Лейбовича П'ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [20, с. 101, 102].

Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували іудаїзм, який всіх нежидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: «…Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним» [49, с. 86]. Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай — «торгуй правдою, більше бариша буде». У них був інший принцип: не обважиш — не проживеш, не обдуриш — на душі буде неспокій.

Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. «Жид брехнею живе, все з нас тягне», «Жид не сіє і не оре, а обманом жиє», «Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба», «Жид як не ошукає, то навет не пообідає», «Жид як не збреше, то удавиться», «Жид, и молячи, вчицця обманювати». Після таких невтішних оцінок йшли висновки: «Жида перехрести, та и голову одотни», «Жида вбий — сорок гріхів з душі» [60, с. 80, 81].

Звичайно, були серед торгівців і кілька українців — Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців — історичних володарів цієї землі — потерпали в умовах малоземелля і нестатків, і мусили записуватись на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.

І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.

Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто іудеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.

У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі і дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а «малоросів» використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за «питання війни» й очолював боївку терористів.

Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпали її батьки, бо всі революції і повстання супроводжувались погромами. Так було у Трипіллі у 1881–1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.

Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні. Їхні автори мали кумедні прізвища — Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді… Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, про необхідність здобуття для українців національної держави. Не розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського. А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!