Роман Коваль - Отаман Зелений

— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.

— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!

Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. «Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар», — раділи кати [45, с. 38].

Московська влада не могла вибачити Зеленому «страшної наруги» над «віковічною дружбою двох братніх народів», тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!

Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17–18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість вилітати 6–8 літакам та продовжувати бомбардувати села і «дерзких повстанцев, угрожающих Киеву». Окупанти зазначали, що літаки справляють «большое моральное действие на противника» [45, с. 38].

Каральною експедицією керувало тепер вище керівництво Красної армії, включно із працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь: Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200, 6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого було багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром — пароплави «Адмірал», «Трахтемирів», «Поспішний», «Доротея», «Вірний», «Кур'єр» і бронекатер № 1, а також авіація і броньовики. 12 тисяч зарізяк йшло на «мокре діло». Загальне керівництво здійснював військовий нарком Подвойський.

За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, «дорогі гості», не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, втекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що «бандітов ніґдє нє відно», нема їх і в Германівській Слобідці, і в Матяшівці, і в Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.

Москалі «переможно» котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, «каґда ані атдихалі» від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося «русскому братіку» брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.

Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп'ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п'ятами «ат етаво праклятаво Тріполья».

Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об'єднане українське військо. Жмеринка вже наша! І отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією — і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. «Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь» [53, с. 219].

Вийшовши з-під удару червоних військ, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна «совєтскую власть». А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала «народним комісаром», 26 липня запопадливо доповідав своєму начальнику Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: «Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято… после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3–4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого… Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ… с призывом «в атаку на негодяев»… К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты… Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. — Ред. ) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи — Белой Церкви…» [29, с. 36].