Роман Коваль - Отаман Зелений

До пізнього вечора «радімиє» святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, «пєлі рєволюционниє пєсні», насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці…

Московські «історики» змалювали подію так: «Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье» [29, с. 33, 34]. То був не бій, радше масакра — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.

Не дрімала на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився і одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала матросня.

Хотіли врятуватися у Дніпрі і палії. Вони намагались переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло тоді заброд!

Лише дехто досягнув рятівного острова. Їх, переляканих, підібрав катер — хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.

Недаремно вже тоді люди співали:

У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці полонили цілу отару — близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір'ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.

Серед полонених виявилися і «братіки»-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову — не повертатися до Красної армії. Вихідців із Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.

Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися-зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров — найзручніший одяг. Все ж дав їм на прощання різок, щоб пам'ятали козацьку ласку.

Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків-«козомольців», серед яких страшенно хотів загубитись Міша Ратманський, один з організаторів карального походу на Трипілля. Знав Міша, що комісара ніхто не пожаліє…

Був базарний день. До Трипілля з'їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш — не проживеш.

Коли на базарну площу на сірому коні приїхав отаман, почалося священне дійство. «Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:

— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?

Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: «Я не палив…», тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:

— Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо» [7, с. 1224].

Вивели московських бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали комунари у воду. «Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту» [7, с. 1224]. Ціла сотня пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що «на той берег переплило 6 комсомольців. Ховалися в копицях сіна. Їх забрали на пароплав біля Козина» [56].

А ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: «…А вночі Зелений їх, п'яних, і пов'язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?» [29, с. 33].

«Спілі — то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі — так це кандидати», — пояснювали трипільці немісцевим [7, с. 1212].