Роман Коваль - Отаман Зелений

Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці же зробили собі в Умані базу. Головне, що нарешті поклали в лазарет кількасот поранених товаришів.

Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським полком та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. «…За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців — за «свєтлоє будущєє вєчной комуни»… — казав-усміхався Марко Шляховий. — Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з «всєсільнимі, всємогущімі комісарамі» місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з «властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уєхать», — «но уви», по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити» [58, с. 45].

Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.

19 серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було «тисяч десять озброєних козаків» (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. «Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.» [58, с. 46].

Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у «буйну Таращу», де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику «любов й пошану» [28, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів — Трипілля, але до нього звернулися запорожці: «Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть».

Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з'ясувалося, що червоних очолює Павлов — отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.

Ну що ж, нехай спробує…

Зелений погодився взяти «активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи». Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: «весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою», залишається повстанцям [28, с. 223].

25 серпня червоні на своє лихо підійшли до Білої Церкви — із фронту їм дали в зуби запорожці, а «на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інші. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів» [28, с. 223].

Чому на Канів, а не на Трипілля? Тому що з півдня насувався новий ворог — до зубів озброєна Добровольча армія. Петлюра, який загравав з Антантою в надії порозумітися з нею, не наважувався битися з її протеже. Через таку політику, що межувала зі зрадою, Денікін захопив майже все Лівобережжя та вже вийшов і на правий берег Дніпра. А Головний отаман продовжував із філософським спокоєм спостерігати, як білі москалі нищать Україну. Слабка людина завжди покладається на переговори. Не був винятком і Петлюра. Замість закликати народ до повстання проти білогвардійців, він марив переговорами. І з ким? Із сильними світу цього — Антантою, що свою ставку вже зробила — на Добровольчу армію на чолі з монархістом Антоном Денікіним. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!