Ентоні Сміт - Національна ідентичність

Натомість етнічну спільноту можна вирізнити саме за цими атрибутами, навіть коли їх невідступно дотримується і ясно проголошує тільки невелика частина даного населення і навіть коли за якоїсь певної доби деякі з цих атрибутів сильніші та виразніші за решту. Можна назвати шість головних атрибутів етнічної спільноти (або, вдавшись до французького терміна, ethnie):

1) групова власна назва;

2) міф про спільних предків;

3) спільна історична пам’ять;

4) один або більше диференційних елементів спільної культури;

5) зв’язок із конкретним «рідним краєм»;

6) чуття солідарності у значної частини населення {31} 31 Докладніше про це див. Horowitz (1985, chs. 1 — 2) і A. D. Smith (1986a, ch. 2). .

Що більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і що більше цих атрибутів властиві тому населенню), то ближче воно підступає до ідеального типу етнічної спільноти, або ethnie. Де є такий комплекс елементів, перед нами вочевидь постає спільнота з історичною культурою і чуттям спільної ідентичності. Таку спільноту слід чітко відмежовувати від раси в розумінні соціальної групи, якій притаманні універсальні спадкові біологічні риси, що нібито визначають духовні особливості групи {32} 32 Про це відмежування див. Van den Berghe (1967). . На практиці етнічні групи часто сплутують із расами, і то не тільки в цьому соціальному розумінні, а й у фізичному, антропологічному розумінні підвидів Homo sapiens, як-от монголоїд, негроїд, австралоїд, кавказець тощо. Таке сплутування є наслідком великої поширеності расистської ідеології та розважань з їхніми нібито «науковими» уявленнями про расову боротьбу, соціальний організм та євгеніку. Протягом сторіччя з 1850 р. до 1945 р. такі уявлення застосовувались до чисто культурних та історичних особливостей етнічних груп - як у самій Європі, так і в колоніальній Африці та в Азії, наслідки всім добре відомі {33} 33 Див., наприклад, матеріал у Dobzhansky (1962), Banton and Harwood (1975) і Pex (1986). . /31/

Глянувши на поданий вище список етнічних атрибутів, ми помічаємо не тільки їхній головно культурний та історичний зміст, а й (за винятком пункту 4) їхні сильні суб’єктивні компоненти. Ще важливіше, що вирішальним є саме міф про спільних предків, а не будь-який факт, що вказував би на них (звичайно потвердити той факт дуже важко). Тобто при етнічній ідентифікації важить вигадане походження і вигадані предки. Адже недарма Горовіц уподібнив етнічні групи до «надродин» із вигаданим походженням, бо члени вважають, ніби їхня ethnie складається із взаємоспоріднених родин, становлячи одну велику «родину», пов’язану міфічними зв’язками родичання та предківства. Такий зв’язок між родиною і нацією знову з’являється в націоналістичній міфології і свідчить про неминуще вирішальне значення цього атрибута етнічної належності. Важко сподіватися, що етнічна група існувала б тривалий час, не маючи таких міфів про походження. Питання «Звідки ми походимо?» є головним при визначенні «Хто ми?» {34} 34 Horowitz (1985, ch. 2); пор. Schermerhorn (1970, ch. 1). .

Те, що я назвав «спільною історичною пам’яттю», теж’ може прибирати форми міфа. Адже для багатьох народів доновітньої доби межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала. Навіть сьогодні ця межа не така виразна, як декому хотілося б її бачити, - саме це й потверджують суперечки про існування Гомера або реальність Троянської війни. Таку саму природу мають і оповідки про Штауффахера та клятву в Рютлі, Вільгельма Телля і Гесслера, дарма що вони ввійшли в «історичну свідомість» кожного швейцарця. Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наростають драматичні оповідки про минувшину, що здобувають широку довіру і служать теперішній або майбутній меті. Але це ще не все: на додачу, міфи про заснування політичних утворень, визволення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення новими подробицями. Навернення Володимира Київського до християнства (988 р.) або заснування Рима (753 р. до н. е.?) можна трактувати як історичні події, але їхнє значення полягає в легендах про заснування, з якими вони пов’язані. Саме ці зв’язки роблять їх придатними для політичної мети, перетворюють їх на джерело політичної єдності {35} 35 Про заснування Риму див. Tudor (1972, ch. 3); про швейцарські міфи див. Steinberg (1976). .

Прив’язаність до певних територій або місцевостей у їхніх межах теж має міфічний і суб’єктивний характер. Для етнічної ідентифікації більше важать прив’язаність та асоціації, ніж життя на певній землі або володіння нею. Це /32/місце, до якого ми належимо. Воно часто виступає як священна земля, земля наших предків, наших законодавців, наших королів і мудреців, поетів і священиків - усе це перетворює той край на нашу батьківщину. Ми належимо їй, так само як і вона належить нам. Крім того, священні місця батьківщини притягують до себе членів етнічної групи або ж надихають їх здалеку, навіть коли ті, і то довго, перебувають на вигнанні. Отже, навіть давно розлучившись із рідним краєм, етнічна група може зберігатися завдяки сильній ностальгії і духовній пов’язаності. Це великою мірою стосується долі таких діаспорних спільнот, як єврейська й вірменська {36} 36 Значення пов’язаності з землею обговорено в Armstrong (1982, ch. 2). .