Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Отже, ми були в таборі УНРРА. Нам і на думку не спадало, що цей день — 21 червня — має стати одним із важливих днів у нашому житті. note 204 Note204 *31 Нам ніколи не могло прийти в голову, що доля на кілька років зв'яже наше життя з тією, як у нас часто жартома кажуть, милою чудернацькою «тіточкою» УНРРА — яка зібравши більш мільйона таких, як ми, безпритульних «переміщених», годувала, одягала й оберігала цей мільйон, за московською термінологією, «воєнних злочинців».

Нам, «східнякам», які звикли до жорстоких законів «соціялістичної батьківщини», те ніяк не вкладалося в голові. Ми звикли до інших засад: не робиш — не їси, мислиш не так, як наказує політбюро, — не живеш і т. ін., а тут, на тому «прогнилому буржуазному» Заході, справді, якісь чудернацькі закони. Видумали якесь право «азилю», люди сидять, нічого не роблять, хоч переважна частина, — за виключенням незначної купки інтернаціональних авантурників, спекулянтів, злодіїв, яких досить у кожному суспільстві — до болю хоче й шукає собі якоїсь корисної праці. Розмовляють, про що самі хочуть. В своїх журналах та газетах пишуть усе, що тільки надумають, критикують дії сильних цього світу, і… не бояться, і нікого це не дивує. Чудні країни, дивні люди!..

Бували, звичайно, і чорні дні в нашому УНРРА-житті, ніде правди діти, та, кажуть люди, і на сонці бувають плями. Ці лихі дні бували лише подекуди, переважно як наслідок зловісної Ялтинської угоди. Проте ці чорні дні не можуть затемнити загального світлого фону. Лише за незначними винятками керівні робітники УНРРА в біді завжди були з нами — на нашому боці. Не можу побіжно не відмітити такі, наприклад, світлі, справді християнські постаті, як місс Кумбер Єлена, наш директор, п. Л. Гарт (Фюсен-Альгау).

УНРРА-життя — це ціла доба в нашому, так би мовити, «переміщеному» житті. Це окрема, до того ще й досить велика, тема. А я вже й так набагато ухилився від мого оповідання. Отже, вертаюсь до Карловатського УНРРА-табору в Пільзні.

Тут панував такий же неспокій — усіх турбував можливий прихід большевиків. Отже, всі мріяли про те, як би вибратись із «гостинної» Чехії. В таборі було багато українців — старих еміґрантів, які до війни жили в Чехії. Другого дня я випадково познайомився з дуже милою, чулою людиною — доктором Миколою Самойловичем. Він розповів, що кожного тижня відходить транспорт, який на автах перевозить репатріянтів-французів на Захід. Отже, справа полягала в тому, щоб потрапити до того транспорту, а це було важко, бо французів садовили в авта за списком. Ще за два дні п. Самойлович попередив мене, що завтра вранці від'їде такий транспорт. До того він не додав будь-яких пояснень.

Залишивши дещо з наших речей та наш незмінний візочок, що так багато прислужився нам, з куфрами в руках, вранці ми вже вартували коло того транспорту. Французів садовили справді за списком, але чути було, як називали безперечно не французькі прізвища. Використавши якесь замішання, що виникло, ми з дружиною, відтиснувши набік вартового, минули заставу і упевненими кроками попрямували до авта. З великими зусиллями вилізли на височезне американське авто. Тут були лише наші «французи». Якась злюща пані, побачивши нас, почала кричати, що ми чужі, що ми не входимо до їхнього списку.

«Витя, вибрось іх!» — репетувала вона, звертаючись до молодого хлопця, очевидно, сина. Про які списки йде мова, я не розумів — про це мені нічого не сказав пан Самойлович, — але треба було щось робити. Я сердито гукнув, що пані неуважно дивилась у ці списки, бо ми записані там під числом 18 та 19. На щастя, машини рушили, і все на якийсь час заспокоїлось.

Вже в дорозі нам було наказано поховати свої документи і на кордоні казати, що ми — «німецькі жиди». За вісім годин, зробивши коло 300 кілометрів, нас привезли до міста Бамберґ (на північ від Нюрнберґа), до Уланен-касерне — до табору для французів-репатріянтів.

Приїхало з цим французьким транспортом сім французів та шістдесять п'ять «німецьких жидів», тобто нас. Вже в Бамберґу довідався я, що все це було зроблено не за наші гарні очі та що значна частина тих українців, що приїхали, заплатили — хто три, хто чотири тисячі чеських корон, хто золотого персня або золотого годинника. Ми та ще з десяток людей проїхали на тих машинах, як-то кажуть, задурно. Отже, добре ставлення начальника французького транспорту до нас мало неабиякі підстави.

На ранок у конюшні, де нас було розміщено, з'явились французькі вояки з червоними зірками й наказали в досить рішучій формі збиратись на завтра вранці їхати до СССР. О, Господи, знову теж!…