Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Цей носій найдемократичніших принципів волі народам «аж до відокремлення» не тільки говорить, не тільки заповнює етер піною всяких інсинуацій, але одночасно й діє. Ще не підписано мирових угод, ще не тільки не залічено завданих війною ран, а в звільнених від гітлерівської тиранії країнах щораз глибше та ширше простягаються пазурі нового, ще більш жахливого тирана зо Сходу. Щораз частіше й частіше чути розпачливі зойки і благання окремих невеликих народів, що один по одному стають черговими жертвами московського червоного імперіялізму. Досить поглянути на схід та особливо на південний схід Европи, щоб побачити, як там безупинно спалахують зловісні вогники, які ріками невинної крови та шибеницями відзначають уперто-послідовний шлях червоного тирана.

Ось Готвальдівська Чехословаччина, Бєрутівська Польща, он ближче туди до цілі, до Дарданелл, до того ключа Середземного моря, — Димітрова Болгарія, Тітовська Юґославія, ось нижче Албанія або «моська» з відомої байки дідуся Крилова. І всюди, замітьте, на чолі з членами Комінтерну. А ось, дивіться, нові жертви — трудолюбивий угорський народ і перші спроби в Австрії, Італії, Франції і, Бог його знає, хто ще на черзі…

Ні, милі мої люди, реверансами з тими потворами нічого не досягнете; це буде лише пояснено як ознака вашого безсилля. Там треба твердого, рішучого оклику, рішучого — «годі»; там розуміють лише єдину мову — мову сили.

Люди, соромливе замовчування кричущих фактів та плятонічні ноти протесту справі не пособлять — в тому ви мали змогу вже переконатись хоча б, скажемо, на польському чи угорському та болгарському питаннях — і того, що так лякає все людство, не усунуть: третя світова війна, той «судний день» прийде. В цей грізний день стануть віч-на-віч два світи: світ християнський з Хартією волі на знаменах та світ тьми — світ комуністичний. На кін стане віками здобута духова культура християнства і звіряча ідеологія большевизму.

Досить кинути поверховий погляд на зигзагоподібний шлях совєтської зовнішньої політики або, називаючи речі своїми іменами, зовшнішньополітичних провокацій від часів Версальського договору до Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської угод, щоб з цілковитою ясністю зрозуміти суть кремлівської «діялектики». Використовуючи протиріччя між окремими державами, роздмухуючи найрізноманітнішими способами внутрішньоевропейський антагонізм, нацьковуючи одних, обіцяючи другим, допомагаючи третім, складаючи союзномілітарні договори з окремими державами, щоб за якийсь час тут же, на очах всього світу розтоптати ті договори, — Совєтський Союз за останніх тридцять років розпростерся від Курильських островів та Кореї на сході до Штетіна й Адріятики на заході. Згадаймо відносини його з Ваймарською Німеччиною, договори з Францією, Чехословаччиною, Польщею, тоді знову з Гітлерівською Німеччиною і, нарешті, «альянс» з альянтами — невже все це не є наявним доказом отієї нехитрої кремлівської «діялектики»?

Власне кажучи, друга світова війна прийшла не випадково: вона була історично неминуча. Кремлівське політбюро те знало і довго й старанно підготовляло її отими продуманими, пляновими зовнішньополітичними провокаціями. Пакт Рібентропа-Молотова, цей чи не найбільший акт провокації у всій світовій історії, свідомо уможливив та прискорив виникнення війни. Проте друга війна була лише етапом у змаганні за перемогу одного зі світоглядів, котрі яскраво визначилися після першої світової війни, а саме: сталінської інтернаціонально-комуністичної тиранії і її антипода — гітлерівського націонал-соціялістичного тоталітаризму — з одного боку та західньої демократії — з другого. Це змагання ще не закінчилось. Внаслідок другої світової війни поки що впав гітлеризм, який не витримав іспиту в цьому змаганні. Його теорія «унтер-меншів», його політика концентраційних таборів та крематоріїв його ж і загубила та одночасно дала можливість кремлівському червоному тиранові, що вже був упав на одно коліно в тому бою, знову знятись на рівні ноги.

Тепер людство вступило в останню, вирішальну стадію тієї боротьби. Хоч ще не прийшло до «послєднього рєшітельного бою», все ж зойки жертв червоного тирана з південно-східнього кута Европи, з Кореї, Китаю, де СССР намагається «закріпити» свої позиції, щораз прорізують повітря.

Після повалення гітлерівського націонал-соціялізму на полі бою залишились віч-на-віч останні два партнери: комунізм та демократія.