Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Для кремлівських комуністів, які давно вже збанкротували зо своїм новим «комуністичним, безклясовим суспільством» і які все ж таки не хочуть добровільно залишити свої вигідні крісла в Кремлі, наявність «капіталістичного» — демократичного суспільства являє смертельну небезпеку. Ця небезпека набрала особливо загрозливих форм після того, як мільйони червоноармійців побачили навіч, як виглядає те «капіталістичне пекло», скажемо, в Угорщині, Словаччині, Німеччині.

Єдиним виходом є знищити якнайшвидше той ненависний для них світ демократії. Тому Москва гарячкове готує той «последний й решительньїй бой», що його уже тридцять років оспівує вона. І він, той «последний й решительньїй бой» прийде — хочуть того західні демократичні народи, чи не хочуть. Того хоче Кремль, і цього досить.

Не розуміє цього той, кого останні тридцять років нічому не навчили!

Не бачить цього той, хто не хоче бачити.

Питання лише в тому, чи зуміє цивілізований світ належно підготуватись до цієї зустрічі, до того судного дня, чи допустить, щоб здорове його тіло було роз'їджене комуністичною отрутою, і тоді гибіль світу буде приречена. Чи хватить у нього здорового глузду, щоб забути свої, часом дріб'язкові, противенства; чи спроможеться він нарешті об'єднати сили всього цивілізованого людства перед лицем величезної небезпеки, що насовується зо Сходу в образі світового комунізму в його московській інтерпретації? Отже, питання в тому, чи вистачить у західнього цивілізованого світу волі й уміння своєчасно організувати всі духові й матеріяльні сили, щоб в тому останньому і рішучому бою стати переможцем.

Світ мусить пам'ятати, що той велетень, що розпростерся від Тихого океану до серця Балтики, червона тінь якого так лякає людство, має глиняні ноги, що Ахілєсова п'ята кремлівського тирана дуже вразлива. Світ мусить усвідомити, що симпатії, а в потрібний час і всі сили багаточисленних народів, які лежать під чоботом кремлівського узурпатора, були й завжди будуть з тими, що підняли стяг боротьби проти тиранії, проти совєтської тюрми народів.

Мюнхен, Баварія. Жовтень, 1947. note 208 Note208 169

ПІСЛЯМОВА

(Роман Сербин)

БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.

Олександр Довженко, «Щоденник», 18.ХІ.1942.

Федір Пігідо не вважав трагічну німецько-радянську війну «вітчизняною», бо не бачив він у ній ні «визволення» свого народу, ні української «перемоги». Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію «Україна в огні», Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:

«І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому». note 209 Note209 1-9

Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської «вітчизни». В записі 12 червня 1942 р. читаємо:

«Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу». note 210 Note210 1-10