Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Про поводження зі «своїми» — українцями, росіянами та іншими підсовєтськими людьми, що їх насильно було вивезено до Німеччини або взято німцями в полон, — я вже й не кажу: про звірячі розправи з цими «ізменниками родіни» знає весь світ. note 197 Note197 160

Приблизно за тиждень якась польська організація розповсюджувала в таборі видавану американським штабом армії газету — «S. H. A. E. F., Feldschirmousgabe» ч. 26 з 10. V. 1945 р. В цій газеті було вміщено наказ Головнокомандувача, генерала Айзенговера трьома мовами: французькою, німецькою та польською. В цьому наказі оголошено порядок репатріяції звільнених військовополонених, чужоземних цивільних робітників та інших переміщених осіб (zwangsverschicktene Personen). Для всіх осіб із західньої та південно-східньої Европи визначено порядок повернення на батьківщину. Полякам давалось право, за їх бажанням, самим вирішити, чи хочуть вони повертатись додому, чи ні. Що ж до нас, себто людей зі Сходу, то всіх нас позначено одною загальною назвою: «Alle Russen», причому наказувалось усіх нас, по можливості, якнайшвидше доставити в розпорядження російської влади. note 198 Note198 *30

Цей наказ сильно підбадьорив поляків та ще в більшій мірі схвилював усіх людей, що в цій або іншій мірі мали відношення до Совєтського Союзу. Щоправда, лише дякуючи цьому наказові та досить ретельному його виконанню кількість «переміщених» людей совєтського походження в західніх окупаційних зонах дійшла згодом не п'ять чи шість, а лише один мільйон.

Годували в таборі добре, хліба видавали 500 грамів на особу денно. Після кількарічного голодування люди об'їдались досхочу. Отже, додому ніхто не поспішав їхати.

Мушу, правда, оговоритись: «не поспішати» мали можливість лише поляки та ще деякі національності. Що ж до наших людей, то вони мусіли «поспішати» і то дуже. Сотні американських вантажних авт щоденно привозили до табору і стільки ж вивозили цих нещасних, приречених людей у напрямку Праги — до совєтської зони. note 199 Note199 161 Спаслись від «родіни» лише ті щасливі, які в той чи інший спосіб зуміли «перефарбуватись» на польський чи якийсь інший колір, навіть на турецький. Я зовсім не жартую: я знаю особисто двох киян, які разом із численною групою українців зійшли за турків. Якомусь десяткові людей і я поміг, порадивши просто залишити речі в касарні для совєтських репатріянтів, «загубити або залишити (?) у власника німецької фабрики» свої документи, перебратись до польського табору та назвати себе поляками. Але зробити це було, звичайно, тяжко й небезпечно, бо табір буквально кишів від совєтських офіцерів та таємних совєтських шпигунів.

Проте, не дивлячись на особливе становище поляків, за три тижні їх було вивезено до Польщі три, а може й чотири тисячі. Правда, сталося це лише після того, коли ту менш стійку масу, переважно селянство, запевнили, що їхні транспорти будуть проведені аж до Варшави під ескортом американських військ та що совєтські військові ніякої перевірки в дорозі чинити не будуть.

За тиждень-півтора весь табір було забруднено до неможливого. Все навколо було закидано різними покидьками — до людських включно. Ще недавно охайні помешкання тепер являли собою брудні клоаки. У вбиральнях відходи витікали з раковин і вкрили підлогу брудною, смердючою рідиною на три-п'ять сантиметрів; та рідина витікала через пороги в коридор. Не можна було зайти туди, не набравши в черевики цієї рідини. Ніхто з мешканців не хотів нічого робити. Ще за кілька днів чеські «бойовніки» привезли до табору сотню німців — старших дідів та молодих, тендітних дівчаток-німок. Не маючи будь-якого приладдя, прибирали вони весь цей бруд безпосередньо руками…

Двічі на тиждень я одвідував лікарню, де лежала моя дружина. Випадково там натрапив я на лікарку-українку з Білої Церкви, пані Коваленко, яка еміґрувала з України ще 1920 року з відомим тоді хором Кошиця. note 200 Note200 162 Вона, спасибі їй, улаштувала дружину більш-менш вигідно.

Десятки величезних чотириповерхових будинків лікарні були переповнені виснаженими до крайньої міри угорськими, румунськими та польськими жидівками та жидами, переважно туберкульозними, що їх було привезено з якихось концентраційних таборів. Вигляд у них був неймовірно жахливий. Багато з них умирало.

Не можу також не згадати про жахливе явище, що його буквально кожних одну-дві години можна було спостерігати на вулицях цього культурного старого міста — це цькування німців.