Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

В місті Білін (Судети) нам сказали, що вийти з міста можна лише з довідкою, яку треба одержати в міській ратуші. При чому нас заспокоїли, що це легко дістати, бо видають ці довідки російські офіцери. Довго я вагався, але вкінці наважився. Було це опівдні. Совєтських офіцерів в ратуші не було; мене оточив гурток дівчаток-чешок, які все допитувались, чи я, часом, не «білоґвардійський офіцер». Мої запевнення, що вони помиляються, помітно розчарували їх. Але за кілька хвилин вони гуртом знову прибігли і принесли мені довідку чи перепустку до Карлсбада, «щоб забрати свою доньку». Таємничо-співчутливо посміхаючись, вони сказали, що зараз прийде «русский» офіцер і радили поспішати. Я подякував і вмить зник. Тепер, маючи, крім сфальшованої «арбайтскарти», справжній документ — перепустку чеської влади, ми почували себе безмірно краще.

Побіжно відмічу ще одну картину, яку довелось мені спостерігати в місті Білін. Ми підіймалися вгору по дорозі з міста. Нас нагнав великий совєтський військовий транспорт на конях. Один із червоноармійців-їздових якось врізався в купу підвід і тим викликав деяке замішання — рух припинився. До нього верхи під'їхав совєтський офіцер і з брудною лайкою вдарив того червоноармійця в обличчя кулаком, в якому був затиснутий держак нагайки. Оперезавши його ще двічі через плечі нагайкою, офіцер, лаючись, помчав далі. Червоноармійця буквально залило кров'ю, яка дзюрком лилася з носа й рота, заливаючи сорочку й руки. «Красный воин» не подав жадних ознак протесту — мовчки, обливаючись кров'ю, він осаджував коней назад.

В Жатеку нам нарешті пощастило сісти в потяг, який ішов до Пільзна. Уже поблизу Пільзна, на станції, де проходила демаркаційна лінія совєтської й американської зон, з потяга висадили всіх. Ми забралися в убиральні і, просидівши там з півгодини, почули, що крики біля потяга притихли і він став рухатись. Ще кілька хвилин — і ми побачили авто з неграми в шоломах: ми були в зоні американців.

Закінчуючи з гітлерівською Німеччиною, я хочу лише відмітити, що поруч із нелюдськи-жорстокими постатями — господаря нашої фабрики, декого з форарбайтерів та нашого «незабутнього» лаґерфюрера Ґабріеля, чесько-німецького ублюдка, — гідних зайняти місця поруч із окремими героями Бічер-Стоу note 193 Note193 157 (авторки відомого твору «Хатина дядька Тома»); поруч із найогиднішими постатями тупих, жорстоких сатрапів — різних «ляйтерів» та «віртів», note 194 Note194 158 з якими мені доводилось зустрічатись в часах німецької окупації, — я не можу не відзначити таких світлих постатей, як пан Н… П. з Дрездена, як нашого керівника на Одрі, офіцера організації ТОДТ, учителя, світлі постаті лікаря в Мускав та його дружини — янгола-оборонця всіх фремдарбайтерів (чужинних робітників), також цілу низку світлих образів, сповнених справді християнською любов'ю та милосердям, сестер-німок (квартірштелле в Гойершверда, в Зака, Вендішбора та ін.), з якими нам довелось зустрічатись під час нашого майже тримісячного пішого маршу по Німеччині на Захід.

Про тих вісім днів подорожування по теренах, зайнятих большевиками, та про півтора наступного місяця, проведених нами в «гостинній» Чехії, на згадку яких ми ще й тепер жахаємось, як від страшного кошмару, а також про послідуючі чотири місяці «уникання» від репатріяції «згідно з Ялтинською угодою»; note 195 Note195 159 про французький табір у Бамберзі (північна Баварія), куди ми потрапили, вирвавшись з неймовірними труднощами з «братніх обіймів» чехів, виїхавши з французьким транспортом як «німецькі жиди,» — про все це можна б написати ще, мабуть, стільки, як я вже написав. Але, як кажуть, треба мати почуття міри. Тим більше, що значна частина цих жахливих переживань має переважно особистий характер, правда, властивий для більшости так званих «переміщених осіб». Я також не стану описувати ряду «репатріяційних» акцій, як Пляттінґська, Кемптенська, Фюсенська та інші. Про це, як мені відомо, немало писалося в англійській та американській пресі та дещо знають і наші люди.

Отже, спинюсь коротко лише на окремих фактах, які довелось мені спостерігати в Чехії.

За півгодини після того, як ми залишили совєтську окупаційну зону, наш потяг спинився на двірці міста Пільзна, або, як називають його чехи, Пльзен. Нас зразу оглушив жахливий гамір. На двірці було кілька тисяч людей: французи, англійці, американці, бельгійці, поляки, українці, росіяни, монголи, якісь височезні люди з жовтими і червоно-чорними обличями, з величезними турбанами, не менше нашої української діжі, на головах, — мешканці не то Африки, не то Індії, — та ще безліч бозна яких людей із бозна яких країн. Все це метушилось, голосно кричало, реготало. По всіх напрямках цей натовп пронизували стрункі постаті американських вояків та подекуди негрів Голіятів у шоломах та в американській уніформі.