Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

За якийсь час, очунявши трохи від того гамору, ми почали роздивлятись та прислухатись. Від 9 травня ми вже були «поляки» і тому тулились саме до них. До речі, поляків було дуже багато.

Основна тема розмов — це Польща і Совєтський Союз. Всі поляки були чомусь переконані, що американці зараз яке, негайно, завтра ж, почнуть війну, щоб звільнити Польщу від червоної Москви. Поруч нас, біля невеличкого кіоску — натовп поляків. Посередині два американські вояки чи офіцери, які розмовляють доброю польською мовою. Прислухаюсь. Тема — та ж: Польща мусить бути негайно звільнена від нових окупантів. Якийсь плюгавенький, кургузий чоловік особливо репетує:

— Нєх американє дадзон нам бронь, ми самі випендзєми теґо москаля за Ураль!

Американці щось відповідають, але за цим гамором я не міг дочути. Я зовсім не маю на думці образити того завзятого патріота, а тим більше — польський нарід: крий мене, Боже! Але мізерна постать того миршавенького чоловіка була в такому жахливому протиріччі до його зухвалих слів, що я й досі не можу забути його комічної постаті.

З усіх цих розмов для мене стало ясно, що весь цей багатотисячний натовп не хоче їхати додому, та що, судячи з висловлювань окремих американців-військових, цей настрій, можливо, знаходить собі відгук. Мені стало трохи легше дихати: річ у тому, що ще до капітуляції Німеччини ми чули про відому Ялтинську угоду, і тому сподівалися на всякі «неприємності». Їхати ж «на родіну» ми рішуче не хотіли, тим більше, що десь тут, по Европі, блукає наша донька, зв'язок із якою ми втратили ще з січня 1945 року і яку ми конче мусіли відшукати. note 196 Note196 *29

В двох пунктах тут-таки на двірці американська кухня видавала макаронову юшку з консервованим м'ясом та білющий, як сонце, хліб. Того й другого ми не бачили вже років зо три.

Повечерявши добре, ми переночували тут же, на пероні. Вранці я пішов купити квитки до Лінца, щоб їхати далі до Зальцбурґа — шукати доньку. Але квитка мені не продали за німецькі гроші та порадили йти до міського банку — виміняти чеські крони. Дружина не наважувалась залишатись у тому натовпі сама, та й гіркий досвід останніх років навчив, що розлучатись, бодай на якусь годину, буває дуже небезпечно. Отже, забравши наш «гандваґен», ми за старим, уже випробуваним способом добрались пішки до банку. Там ми натрапили на земляків-чернігівців, від яких довідались, що Лінц посідають большевики, з «братніх» обіймів яких ми лише вчора вирвались. До Німеччини, як нам сказали, їхати не дозволено. Треба було шукати десь притулку. Нас направили до якогось клюбу, де містився допомоговий комітет. Тут ми довідались, що цей комітет турбується лише долею чехів, які повертаються до батьківщини. Заслуговує на увагу, що в тому чеському клюбі кермували роботою не чехи, а московські червоні «Ваньки». Всюди лунала московська мова. На моє запитання ніхто з чехів не відповідав, але зараз же переді мною з'явився якийсь «товариш», в розстебнутій «косоворотці». Він довго й підозріло розпитував, після чого скерував нас до Пільзенського Бюра комуністичної партії, що містилось поблизу міського театру, порадивши звернутись до якогось, якщо не помиляюсь, «товариша Дорофєєва». Це було, здається, 17 травня. Отже, треба віддати належне виключній вправності та оперативності московської служби зв'язку та пропаґанди: десь уже за тиждень по капітуляції Німеччини місто, що перебувало під американською окупацією, було цілком опановане московськими комуністами.

Вибравшись з клубу, ми, звичайно, не пішли до того «товариша Дорофєєва». За якийсь час натрапили ми на земляків, які порадили йти до військових касарень на Борах, де містився табір для «авслендерів». Ще за годину ми знайшли цей табір і нас улаштували десь під стелею в кімнаті, де вже було коло п'ятнадцяти чоловіків та жінок — поляків.

Після всього, що нам довелось пережити за останні тижні, моя дружина добре-таки занедужала і її покладено до міської лікарні.

В таборі на Борах було, мабуть, не менш як десять тисяч людей, з них принаймні половина — поляків. Загальний настрій такий же, як я спостерігав на двірці. Отже, було очевидно, що ставлення широких польських кіл, які перебували в Німеччині і які ще півроку тому гаряче ждали визволителя — червоної Москви, різко змінилося. Значна частина поляків цілком відмовлялась їхати додому, поки там будуть московські комуністи. Інші й хотіли б їхати, але боялись: в таборі розповідали про фантастичну сваволю, про насильства й грабування совєтськими військовими не тільки німців, а й усіх, хто попадався до них в руки — поляків, французів, англійців. Славнозвісне «дайош часи» та все те брутальне, що творилося в совєтській зоні окупації, знали вже всі.