Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Жахлива картина, не забути її ніколи!

Як ми не йшли, як ми не тікали, але червона армія таки наздогнала нас біля Авсіґа (Судети).

Власне, нам, може, і пощастило б уникнути зустрічі з большевиками, але по дорозі ми одержали відомості, що в селі Нідерборіч, біля Фрайберґа, оселено велику групу біженців із Відня, куди, як ми сподівались, вивезено й нашу доньку, яка, як я вже згадував, працювала у Відні. Там порадили нам заїхати до табору втікачів біля Авсіґа. Ми зробили великий гак, кілометрів на 50, і 7 травня прибули до Авсіґа. Тут також ми не дізнались нічого певного, крім поради — шукати евакуйованих із Відня біля Мюнхена та Зальцбурґа. Купивши ковбаси, хліба, цукру та масла на наші картки, одержані в Фрайберґу, ми пішли на двірець, щоб спробувати виїхати потягом на південний захід. Організація німецького Червоного Хреста, яку нам удалось переконати, що ми таки справді шукаємо нашу доньку, дала нам дозвіл на проїзд залізницею. Але на двірці ми довідались, що Німеччина капітулювала і що завтра, 8 травня, бойові дії припиняться. note 188 Note188 153 Цього треба було вже давно сподіватись, але якось не вірили, що це вже кінець, тим більше, що гуркіт артилерії і повітряних бомбардувань був особливо великий. Просидівши ніч на двірці і переконавшись, що потягів уже не буде, ми рушили пішки через це жахливо зруйноване місто. Пройшовши кілометрів вісім, ми сіли при дорозі поснідати. Біля нас спинилась якась чешка і розказала, що в Авсіґу на двірці — червоноармійці, що вони відбирають у людей все — годинники, куфри, їжу. Забувши про снідання, ми подались далі. В найближчому селі Костендорф бюрґемайстер напрямив нас до сільського готелю, де ми й розташувались ночувати.

Совєтська армія, яка за умовами перемир'я мала зайняти цю місцевість, появилась у нас 9 травня перед полуднем. По вулиці загрюкотіли танки, на них повно червоноармійців, між якими подекуди можна бачити військовополонених у сірих шинелях та у відомих смугастих халатах концентрачників. Чехи, яких у цій місцевості було багато, надриваючись, вітали визволителів, осипаючи їх квітами й сигаретами. Червоноармійці в свою чергу осипали цих експансивних панночок та пань відомою добірною московською лайкою, модернізованою на совєтський лад, з багатоповерховою барвистою надбудовою.

Спаливши всі наші документи до дипломів та метрик включно, виправивши дещо в наших «арбайтскартах" note 189 Note189 *28 (ніде гріха таїти), на другий день ми вирушили далі на Захід — до зони, зайнятої арміями американців, де ми сподівалися знайти захист.

Свої справжні прізвища ми перебрали лише пізніше, уже в Німеччині, потрапивши під опіку УНРРА. note 190 Note190 154

Вісім днів, вісім довгих, страшних днів і вісім ночей ми йшли по місцевостях, зайнятих большевиками, йшли, як по розпеченому залізу. Багато було пригод, зустрічів зі «своїми»; кілька разів нас зупиняли, двічі було нас затримано. Раз нас пограбували чеські «бойовнікі», чи поліція з червоними зірками на кашкетах. Урятував нас і примусив чехів повернути пограбоване… сержант червоної армії — сибіряк. Взагалі мушу сказати, що за ці вісім днів ми багато разів зустрічали сердечне, тепле ставлення до себе червоноармійців різних національностей Союзу, а часом навіть і співчутливі поради. Так, здається, біля Лібшіца, недалеко від міста Білін, нас нагнав червоноармієць із Поволжя. Розговорились. Ми й йому повторили наше оповідання про те, що ми розшукуємо нашу доньку. Хитро посміхаючись, він порадив нам поспішати, якщо ми справді хочемо дістатись до нашої доньки, бо за день-два сюди наїдуть НКВД-исти та політвідділи армії, — «тогда уже вам не поможет ничто…». Всунувши нам у руки на прощання величезний кусень сала: «Берите, не церемоньтесь, вы голодны, а у немцев сала хватит…», — він сів на ровера й поїхав далі.

Ми не єдині з «переміщених», які побували в руках червоних у 1945 році. Я зустрічав немало людей, які по тижню, а то й більше перебували в совєтській зоні. Багато чув я оповідань про страхітливі пригоди цих людей. Багато з них побувало в совєтських репатріяційних таборах, хоч і небагатьом пощастила доля вибратись до західніх зон альянтів. Поруч із страхіттям не бракувало й комічних пригод. Ось одна з таких. Лікарка К…, разом зі своїм чоловіком, потрапила до совєтського табору для репатріянтів у Відні. Після карколомних пригод їм пощастило втекти, але треба було ще пройти величезний шлях аж до Баварії — до американців. Таких, як подружжя К…, посувалось на Захід тисячі. Одного дня, розповідала пані К…, поруч із ними йшов наш-таки полтавець, десь із Грунь. Чоловік цей за свого життя дещо бачив: побував на засланні десь біля Алма-Ати — втік, ще раз був засланий на славнозвісний «Біломорканал" note 191 Note191 155 — і звідти втік і, зрештою, пробрався до Европи в своєму, не зіпсованому ще Европою, вигляді: у фетровому брилі, здається, ще часів царя Миколи II, note 192 Note192 156 в широких штанях, із саквами з полтавського мережаного рядна за плечима та зі звислими запорозькими вусами. Одним словом — із тих типових українців, про яких тут кажуть: «ярко виражений остовец», якого за сім кілометрів видно, що він коли не з Грунь, то вже, певно, з Барипшоля або з Воронькова. Так ото ідуть вони поруч із цим дядьком. При зустрічах із «своїми», починають голосно розмовляти німецькою мовою; полтавець тоді насуплюється і йде мовчки — він не знав німецької мови. З-за ріжка десь виходить група червоноармійців. Франтуватий сержант, глянувши на дядька, питає його: — «Хто? Куди?». Але полтавець наш і тут не втратив своєї епічної розважности і, не спиняючись, процідив крізь зуби на жахливому українсько-німецькому жарґоні, що утворився за роки війни: «никс хварштейн», яке мало, за його думкою, визначати: «Я не розумію». Сержант іще раз здивовано поглянув на дядька: — «Ишь, проклятий немчура — совсем будто наш…» і, гукнувши грізно: «Ну, вались, куда идешь!», — пішов собі далі.