Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

— Червоноармійці не хочуть воювати…

— Вони (совєтські комісари) хочуть, щоб ми клали за них наші голови; ні, ми не такі вже дурні, за яких вони нас мають…

— Вони пили нашу кров двадцять п'ять років, годі!

— Наших дітей залишили без хліба на голодну смерть, а нас примушують захищати Сталіна і його комісарів…

Таке чулося з усіх боків.

Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.

Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.

— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню «родіну», нам цієї родіни не треба…

— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914-1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.

— Так то ж були «буржуї» — у них була, як кажуть старі люди, якась «буржуазна», офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?

— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…

— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…

— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:

— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки…

— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.

— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.

— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.

Наведу ще кілька свідчень, що їх мені довелося чути пізніше від живих учасників боїв у 1942-му році.

Лейтенант червоної армії, Кивко Петро Григорович, розповідав мені про факти, що він їх спостерігав та співучасником яких сам був під час перебування на фронті.

Ось його оповідання:

«8 липня 1942 року нашу 197-му піхотну дивізію, що складалася з трьох піхотних стрілецьких полків (823, 828 і 862) та приданого до дивізії 264-го артилерійського полку, передано з 5-ї резервної армії, що містилась у районі хутора Попова, до складу 63-ї армії. Дивізія зайняла оборонні позиції по лінії Усть-Хоперськ-Безрибний-Баски-Вешенська та ще далі від Вешенської на 10-15 кілометрів note 97 Note97 назви станиць уже забув . Позиції було розташовано по височині, два-три кілометри від берега Дону. Це були саме дні великого німецького наступу, що закінчився проривом (8-9 липня біля Воронежа) на Дон. 9 липня з'єднання німецької авіяції зруйнувало міст через Дон біля станиці Вешенської. Того ж дня почали прибувати до мосту авта розбитих совєтських армій. На кожному з цих авт було по 3-4 чоловіка комісарів, політруків та командирів-офіцерів і майже на кожному авті — одна-дві «бойові співробітниці», щось середнє між повією і секретаркою. Червоноармійців майже не було. Більшість авт були навантажені різними вибуховими матеріялами та боєприпасами, а також, звичайно, ящиком-двома горілки: більшість цих комісарів весь час були п'яні.

До півночі, поки полагодили моста, таких авт зібралося коло 500. Перед ранком авта почали переїжджати через міст. Зчинилось неймовірне безладдя — кожен хотів переїхати попереду інших; кожен із тих начальників, розмахуючи пістолем, кричав, що саме він, а не хто інший, мусить їхати першим. Всі загрожували один одному, всі лаялись найдобірнішою «совєтською» лайкою. Завдяки такій «блискучій організації» до семи годин ранку переїхало через міст ледве 100-150 авт. Точно в сьомій год. ранку з'явилось, очевидно, це саме з'єднання авіяції і влучно скиненою бомбою знову розбило міст. На авта, що тут же стояли купою, бомб не скинуло. Отже, 300-400 авт продовжували чекати, поки міст буде зремонтовано.