Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. «заґрадітельних отрядов» і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. «Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…» — каже Сталін, — коли в тебе є п'ять куль — чотири ворогові, і останню — собі». Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій-ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.

Для прикладу наведу ще одне досить характерне для настроїв, що панували в червоній армії, документальне свідчення лейтенанта інтендантської служби II розряду, помічника начпрод'а цієї ж дивізії — Жарого Петра. Це свідчення одночасно ілюструє нестриману сваволю розгнузданих гура-патріотів в їх ставленні до місцевого населення.

«На початку серпня 1942 р. частини 197-ї піхотної дивізії, — розповідав він, — зайняли хутір Красний Басковського району. Власне, цей хутір покинули самі німці. Я одержав завдання штабу дивізії: взяти 6 чоловіків з так званої «трофейної команди», що складалася з всіляких калік, і реквірувати в хуторі всю худобу і продукти. В хуторі вже «хазяйнувало» невелике з'єднання одного з полків дивізії. Я з шістьма червоноармійцями-трофейниками, в супроводі політрука полку, приставленого до мене, очевидно, для догляду, направився в частину хутора під горбом, ближче до берега Дону. Коли ми ввійшли між хати, побачили групу червоноармійців, попереду із автоматом у руках ішов сержант із молодецьки закинутою назад шапкою-пілоткою. Ми йшли на яких десять кроків позаду цієї групи. Несподівано з бокової вулички, що вела до берега Дону, вибіг, підскакуючи на одній нозі, місцевий хлопчик 4-5 років. Сержант вмить дав «очередь» з автомата і цей хлопчисько, перерізаний кулями, упав. За якусь мить із-за того ж ріжка вийшла жінка з двома відрами на коромислі. Звуки пострілів вона, очевидно, чула щодня і вони її не стривожили. Вона завернула туди ж, куди біг хлопчик, — назустріч червоноармійцям (хлопчик був її синок, що бігав із нею до річки по воду). Вона дивилась на червоноармійців, не помічаючи, що її дитина лежить у крові. Коли погляд її упав на закривавлену дитину, вона крикнула; в цю мить сержант знову «дав очередь» і жінка упала, також перерізана кулями. В кілька скоків я підбіг до сержанта і, вихопивши пістоля, крикнув до нього: «Що ти, негіднику, зробив?» В цей час із сусідньої хати вискочив старший політрук батальйону 828-го полку (прізвище його забув) і, вихоплюючи на ходу пістоля, крикнув до мене: «Ти кого зачіпаєш, мерзотнику?… Уб'ю!…» І скермував пістоля мені в голову! На щастя, мій політрук встиг ухопити його руку і куля пройшла над головою, пробивши мою пілотку. Цей зухвалий політрук довго змагався, все хотів застрелити мене — теж офіцера — за те, що я насмілився перешкоджати нищити ворогів. На мої завваження, що цей сержант убив чотирирічну дитину і його ні в чому неповинну матір, політрук кричав: «Сержант діяв, як вірний син «родіни». Він — комсомолець, а не якась безпартійна сволоч. Тільки вчора його нагородили відзнакою «За храбрость». Всі, хто побував у ворога, — і люди, і собаки, і коти… — всі фашисти і зрадники, смерть всім «ізменнікам!» — гістерично кричав він.

За два дні німці вибили наших із хутора Красний, а ще за тиждень наші знову взяли цей хутір. Одному з сержантів 828-го піхотного стрілецького полку наказали зайняти групу хат, що стояли за півкілометра від хутора. Німців уже не було, отже, сержант без пострілу зайняв ці хати. Призлизно за 600-700 метрів від цих крайніх хат була дорога, по якій безпереривно низкою тягнулись німецькі танки й авта в напрямку на Сталінград. Німці рухались по шосе, не звертаючи уваги на те, що робиться в хуторі. Очевидно, вони знали, що на цьому відтинку мостів не було, отже, ні танки, ні артилерія не могли бути перевезені. Сержант, як кажуть, зайняв оборону: розташував людей, два кулемети й також сидів тихо, не робив жадних спроб турбувати ворога.

За півгодини до позиції, зайнятої сержантом, підійшли з хутора старший політрук батальйону (той самий, що хотів мене застрелити) разом із командиром батальйону. Вони стали десять-п'ятнадцять кроків від окопу, біля крайньої хати, щоб не бути поміченими ворогом, і в біноклі спостерігали за рухом на дорозі. Сержант вихопив ручну ґранату і кинув на них. За кілька секунд обох їх рознесло на шматки. Сержант з дванадцятьма червоноармійцями, не кваплячись, пішли до дороги і віддались у полон німцям. Коли за півгодини прийшли з хутора, то знайшли лише трупи команданта та політрука.