Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

В 1942-43 роках в Україні та й тут, уже на еміґрації, мені доводилось багато разів бути свідком, а часто-густо й співучасником дискусій на ці питання. Передавати всі ці дискусії було б досить важко та й загайно, тим більше, що всі висловлювані погляди зводились майже завжди до кількох основних положень. Отже, наведу тут лише одну з таких дискусій, що відбувалась у Києві восени 1942 р.

Якось зібралось у мене кілька приятелів та колишніх співробітників — товаришів по роботі. Як завжди, мова йшла про перебіг та перспективи війни. Далі перейшли до питання відносин між населенням та «визволителями», які (відносини) в тому часі вже помітно погіршали, а далі — і на ту саму «измену родине».

— То факт, — говорив пан Д., який весь час боїв за оволодіння Правобережжям перебував на Черкащині, — що десятки, сотні тисяч людей, звичайних у житті хороших людей, відданих синів своєї Батьківщини, добрих батьків своїх дітей, милих, ніжно люблячих синів, дезертували при першій-ліпшій нагоді, не хотіли йти до армії захищати свою Батьківщину від ворога, що грізно насувався; себто, називаючи речі їхніми іменами, не хотіли виконати свого найсвятішого обов'язку перед Батьківщиною. Це факт, що молоді студенти вищих та середніх шкіл, що їх багатотисячними транспортами виряджали пішки на схід, в переважній своїй частині розбігались впродовж першого тижня й переховувались по всіх усюдах до приходу німців, і це можна було спостерігати не у вас лише, в Києві, а й у багатьох інших містах: Дніпропетровську, Одесі й ін. Сотні цих молодиків ви зустрічаєте на вулицях Києва щоденно — це ж саме вони складають кадри студентів Медичного Інституту та інших учбових закладів. Це факт, що сотні тисяч червоноармійців добровільно, а часто й зі зброєю в руках, переступаючи через трупи забитих ними комісарів, здавалися в полон ворогові. Правда також, що серед совєтських офіцерів було немало справді чесних, справді відданих Батьківщині, не «Родінє» сталінській, а саме своїй Батьківщині. Багато з них, бачачи те, що діялось, і не маючи сили, подібно до рядових бійців, іти до полону добровільно, прострілювали собі череп…

— Все це — правда. Це ж саме ми спостерігали в Києві. Про такі ж явища розповідають і чернігівці й дніпропетровці, — додав інженер В. — Немає, мабуть, більш жахливого злочину, як зрада Батьківщини, — це правда. Але саме тому не треба поспішати з присудом, а раніше треба спробувати зрозуміти природу того явища. Чим викликано цю масову «зраду», що спонукало людей до того: нечуване падіння моралі — до втрати людського образу, — чи безмежний одчай перед неможливістю скинути ненависний сталінський режим.

Коли придивитись ближче, ця «зрада» виглядає досить своєрідно. Ніхто, власне, німців не хотів і великого добра від них не ждав. Але ще дужче не хотіли збереження совєтського режиму — народи не хотіли воювати, не хотіли віддавати життя за збереження «совєтської родіни», за збереження колгоспного устрою.

Бойовий клич — «За Родіну, за Сталіна» — не міг запалити маси, не міг підняти їх на бій із ворогом. Слово «Батьківщина» для українського народу є таке ж святе слово, як і для інших народів, але тут це слово не було однозначне з словом «родіна», а втім, воно вульґаризувалось поставленим поруч ненависним ім'ям Сталіна. Ім'ям, укритим згустками крови закатованих ним батьків, синів, братів та інших близьких, ім'ям Сталіна, що стало синонімом голоду, знущань, кривавих пазурів НКВД і всього того страхітливого, що визначає поняття «совєтська влада».

Люди, червоноармійці, піддавались, власне, не німецьким генералам, люди тяглись до тої сили, яка оголосила смертельну війну большевизмові. Це було, так би мовити, по дорозі, цілі тут сходились: ненависний ворог був той самий. І тому йшли, стиснувши зуби, але йшли, бо другої сили, на допомогу якої можна було б розраховувати, поблизу не було. Люди так само пішли б до турків, якби вони йшли проти тих ненависних кремлівських узурпаторів. Люди пішли б — ні, не пішли б, а швидше полетіли б на крилах, — до американців, англійців, якби вони, а не хто інший, ішли війною проти сталінської тиранії. Людям до смерти остогидло «построение социализма» і вони не бачили іншого способу позбутись отого соціялізму.

Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та «зрада батьківщини» є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога. note 106 Note106 82 Це вже не має нічого спільного зі «зрадою батьківщини», але зате має цілком виразні форми зради ворога-окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії «зрадою»?