Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища «Бабин-Яр», біля Лук'янівського грабовища. note 114 Note114 88 При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.

Дома я застав усе в порядку: сусіди живі, наша кімната ціла, всі речі на місці. Вранці в сьомій годині я був уже у своїх рідних. Не дивлячись на ранній час, я застав там кількох родичів та знайомих, що жили у віддаленій частині міста, між ними кілька жидів. note 115 Note115 *18 Тут же був наш добрий знайомий, п. Райзман, з дружиною. Цей старий, шістдесят п'ять років, жид добре знався з моїм покійним батьком ще до революції. Мав він тоді, здається, свою невеличку торгівлю. За совєтської влади він був кустарем-одинаком: варив і якось збував пасту до взуття. Цей п. Райзман завжди був ворожо наставлений проти совєтської влади. Тепер він дуже обурювався проти «єтих босяков», як він завжди величав совєтську верхівку.

— Це справа «этих босяков», — казав він, — це вони вирішили зробити нам, саме нам — жидам — останню «ґадость». Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б… note 116 Note116 89

Згаданий вище наказ хвилював не тільки жидівське населення, а й решту киян, що у своїй масі вірили у визвольну місію німецьких армій. Чого хочуть німці від населення? Чи не думають вони масово обвинувачувати населення в симпатіях до комуністичної Москви? Що буде там, на збірному пункті, і чому саме в Бабиному Яру, а не на двірці? Куди думають німці вивезти таку масу людей? Адже мова йде про якусь сотню тисяч київського населення. Мабуть, десь далеко, бо наказано було взяти з собою теплий зимовий одяг. Про те, щоб сховатись, не з'явитись на призначений німцями збірний пункт, не було й мови: всіх лякала загроза розстрілу. Думки про можливість того, що сталось, ніхто не висловлював.

По місті повзли чутки, що жидівське населення всілякими способами — включно до перерізування пожежних шлангів, якими подавалась вода з Дніпра (водогін зруйнували большевики), — сприяло поширенню пожеж. note 117 Note117 90 І всі, включаючи й жидівське населення, були переконані, що оця, як гадалось, масова депортація жидів з Києва викликана саме отими вибухами й пожежами. Так це чи не так — я не знаю, але, коли взяти до уваги, що масове винищування жидів було проведене не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України, треба думати, що таке переконання не відповідало дійсності.

До речі, треба сказати, що жиди більше, ніж яка-будь інша національність Совєтського Союзу, йшли на співпрацю з совєтською владою (на причинах цього явища тут не спиняюсь). Це правда, що в різних державних та зокрема й особливо в торговельних та партійних установах переважало жидівство, що відсоток їх у названих установах, беручи до загальної кількости населення відповідних національних груп, був неймовірно великий, зокрема в різних центральних республіканських та партійних установах. В дрібніших містах та районових центрах жидів було значно менше, а в сільських місцевостях їх майже не було. Це засилля, власне, і було одною з причин, що населення СССР часто ототожнювало московський комунізм із жидівством. Відхід жидів від совєтської влади почався десь у роках 1926-27 внаслідок переслідування так званих сіоністів і набув уже більшого розміру в тридцятих роках, в часах жорстокого винищування троцкістів, кадри яких складались в основному з жидів. В передвоєнних роках антисовєтські настрої серед жидів були досить поширені, особливо серед жидівської інтеліґенції — лікарів, правників, економістів, інженерно-технічних робітників, а також почасті й серед колишніх ремісників. Отже, немає нічого дивного в тому, що значна частина жидів не евакуювалась на схід не тому, що не мала змоги, а тому, що не хотіла, гадаючи, що як би погано не було з Гітлером, та все ж буде краще, ніж із Сталіном.

Але повертаюсь до подій того жахливого дня. Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці (совєтську назву її вже забув), що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, — але не бракувало й людей середнього віку, — рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей… Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище… Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження й посіяв перші сумніви щодо сподіваної визвольної місії Гітлера.