Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Пізно вночі з'явилось п'ять величезних вантажних авт, яких мені до того ніколи не доводилось бачити. Їхали вони з засвіченими фарами в напрямку з Києва. З ними прибув загін словаків. Німці відійшли десь на лівий берег. Вранці полонених вишикували в дворі школи й, відпустивши чоловік з п'ятдесят, які назвали себе селянами з навколішніх сіл, повели десь на захід. note 93 Note93 73 Охорони на якихось триста полонених — п'ять словацьких вояків.

Натовп людей завжди оточував вояків-словаків. note 94 Note94 74 Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три-чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому «буржуазному пеклі», про страхіття якого двадцять п'ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.

Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400-500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено. note 95 Note95 75 Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два-три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом.

— Нас зібралось — оповідав один шофер-сибіряк, — чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад — до німців. Озброївшись автоматами й ґранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося «пробивати» собі дорогу ґранатами, — комісари пробували завернути нас назад, до «своїх». Побили їх і — далі. note 96 Note96 76 Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег. Досить, одвоювали, буде з нас…

Тут же група червоноармійців розповіла мені про одного совєтського полковника, який, спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу київських армій на лівому березі Дніпра й не маючи змоги припинити той жах, не маючи змоги організувати людей, щоб пробити ті невеличкі німецькі заслони, що закривали шлях на схід, з відчаю застрелився на очах свого полку. Було це десь біля Баришівки. Говорили червоноармійці про цього офіцера дуже тепло, називаючи його хорошим, чулим командиром. В іншій групі полонених мені розповідали про батальйонового командира, який також застрелився десь під Баришполем, — «йти на схід, до Сталіна, не хотів, а здаватись добровільно в полон не міг — не дозволяла гідність офіцера», — пояснював мені оповідач.

Ввесь наступний тиждень через село переходили величезні маси полонених червоноармійців. Тут було організовано для них харчувальний пункт. Годували їх переважно юшкою з картоплею. Хліба давали дуже мало — двісті грамів, не більше. Значну частину українців із Правобережжя відпускали додому, видаючи їм відповідні посвідки.

Охороняли полонених, як я уже казав, словацькі вояки. Отже, ми мали змогу ходити до полонених та вести з ними розмови. Населення жадібно слухало оповідання про перебіг боїв.