Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Такі привітання повторювались чотири рази. Проте люди скоро призвичаїлись: одяг брали темний; як тільки побачать «сталінських соколів» — ховалися під покоси. Але гарматна стрілянина докучала нам таки добре: вертаючись з поля, доводилось півтора кілометра йти зоною досить інтенсивного вогню.

Коли поглянути на тисячі воронок від розривів гарматних набоїв, що їх так рясно розкидано по городах, левадах та пустирях, де ніколи не могло бути німців, мимоволі напрошується думка, що цей шалений щоденний гарматний обстріл був тільки на те, щоб мати змогу ввечері повідомити вище командування, що, мовляв, сьогодні — інтенсивний гарматний бій, витрачено, скажемо, триста набоїв. Бо поза тим ніяких інших ефектів не було: німецьке військо за весь той місяць не мало на цій ділянці фронту жадних втрат. Та й було тут того війська дуже мало: після опанування Правобережжя значна частина німецьких військ кудись відійшла, залишивши буквально жменьку піхоти, два-три десятки мінометів та десь коло двох-трьох батарій артилерії. Треба також сказати, що німці дуже рідко відповідали на щоденний шалений вогонь большевиків.

Здається, другого дня після вступу німців до нашого села десь далеко в лісі на лівому березі Дніпра большеви-ки підняли аеростат, очевидно, дня кореґування гарматного вогню. Совєтське військо відтепер було розташоване на дніпрянській лівобережній низині, що на десятки кілометрів простягалася вглиб Полтавщини. Німці ж посідали позиції по високому Правобережжі. За півтори-дві години аеростата того знищили німецькі літаки. Впродовж наступного місяця боїв на Дніпрі мені вже не доводилось бачити таких аеростатів, як також не доводилось спостерігати, щоб совєтські літаки будь-коли брали участь у кореґуванні гарматного вогню; отже, щоденну гарматну стрілянину за весь цей місяць вели большевики наосліп. Наслідки такої стрілянини цілком стверджують таке припущення.

Втрати совєтських військових частин, які обороняли позиції біля нашого села, від того часу, коли німці наблизились до села на початку серпня, до часу, коли село було зайняте німцями, включаючи й втрати при цих двох наступальних операціях, про які я згадував вище, складали, мабуть, коло 200-250 чоловік вбитими та 50 червоноармійців, що залишилися в селі, переодягнувшись або скинувши військову уніформу, під час переходу села в руки німців. З них понад двадцять людей я зустрічав, як я вже казав раніше, і особисто з ними розмовляв.

Які втрати мала німецька частина до вступу в наше село, я не знаю. В день, коли німці зайняли село, убито двох німецьких вояків. В ближчих двох селах, на захід, було ще п'ять могил німецьких вояків. За чотири тижні жахливого бомбардування села большевиками з лівого берега німці не мали втрат убитими. Чи мали поранених — не знаю.

Місцеве населення втратило за ці чотири тижні вбитими п'ять дорослих і четверо дітей; також убито дві-три корови, штук десять свиней і спалено коло 200 будівель. Незначна кількість убитих серед місцевого населення пояснюється тим, що більшість населення за весь час боїв жила в кручах, у добрих сховищах, або в суміжних селах. Після закінчення боїв у селі було лише дві могили німців, що загинули в день штурму нашого села. На могилах стояли, так відомі в Україні, білі березові хрести з іменами поляглих. Припустити, що було ще більше вбитих за ці чотири тижні бомбардувань, ледве чи можна. Адже відомо, як німці піклувалися своїми вбитими, як дбайливо були впорядковані всі їхні могили. Пізніше, вже в 1942 році, мені доводилось бачити, як спеціяльні авта об'їздили села, розшукуючи могили поляглих, упорядковуючи їх та поправляючи хрести й написи на них.

Нарешті, якщо не помиляюсь, 20 вересня ввечері стрілянина урвалась раніше, ніж звичайно. Останні три тяжкі набої вибухли в центрі села десь в четвертій-п'ятій годині вечора. Один із тих набоїв убив жінку й малу дитину, другий знищив майже половину нашого дачного будинку. Коли ми поверталися з поля додому, було незвичайно тихо.

На ранок стали ширитись чутки, що большевики відступили та що Київ узяли німці. Ці чутки скоро підтвердились: з лівого берега Дніпра після півдня було доставлено першу партію полонених червоноармійців — десь коло п'ятдесяти осіб. Уже зовсім увечері приведено ще партію полонених — коло 200-300 чоловік. Всіх їх розміщено в школі.

Один, чепурно одягнений, без військових ознак полонений підійшов до мене. Він сказав, що знає мене з Києва — зустрічав мене ранками, ідучи на роботу. Він просив зайти до його дружини, що жила, як виявилось, недалеко від нашого будинку, і передати їй, що він живий, але що він зараз не може вернутись додому, а піде, як тільки його звільнять із полону, до своїх батьків у Білу Церкву. Був він стриманий, говорив мало й обережно. З того всього я зрозумів, що він, очевидно, не міг іти додому, де його знали сусіди, мабуть, як члена партії або офіцера.