Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

За день німці запропонували населенню прибережної смуги перебратись десь углиб села. Довелося залишити наш притулок і шукати іншого. Вирішили ми перебратись у кручі за селом, де купчилась велика кількість селян. В обриві кручі, на тридцять метрів заввишки, оберненому на захід (большевицька ж артилерія стріляла зі сходу), люди повикопували глибокі печери, в яких і приміщувалися. Коли ми, навантажені до краю, перебирались до цієї кручі, зустрів нас німецький солдат. Він порадив нам краще пригинатись до землі, бо нас побачать большевики з лівого берега і заб'ють. Була неймовірна спека. Совєтська артилерія аж захлиналась. Іти було тяжко. Солдат забрав у моєї доньки куфер і клунок у дружини й, не дивлячись на їхні протести, ніс ці речі аж до нашої кручі. Поставивши речі, він попрощався й, побажавши спокійного дня, пішов назад у своїй справі. Цей вчинок ворожого солдата здивував нас дуже, а доньку — особливо: народилась і виросла вона вже за совєтської влади і їй рідко доводилось бачити, щоб здорова, молода людина помагала старшій віком чужій людині або жінці. А це ж був до того ще й ворожий вояк, та й відбувалось це під час жахливого гарматного обстрілу.

До вечора ми викопали «чудову» нору, вистелили її гіллям та соломою і… зажили в новому мешканні. На Пречисту, себто 28 серпня, в десятій годині вранці большевики підняли жахливу стрілянину й, на наше вже «щастя», саме по нашій кручі, за якою, десь за півкілометра, стояла німецька батерія. Нашу кручу буквально було залито тяжкими стрільнами.

Таке «печерне» життя довелось нам вести цілих чотирнадцять днів. Вийти до села було майже неможливо, бо большевики досить сумлінно виконували свою обіцянку: «Вот подождітє ужо, каґда село займут нємци, ми сдєлаєм блін с вашіх Стаєк». Коли затихала стрілянина, виповзали всі на гору, щоб викопати в сумежних городах картоплі або струсити слив. Тим і живились.

Здається, 8-го вересня, коли те «печерне» життя безмірно надокучило, пішли дощі, та й моя дружина щось розхворілась — вирішили ми з деким із наших сусідів перебратись до села, додому. Тим більше, що по частині села, де була наша дача, тепер стріляли якось менше. З нашим найближчим сусідом ми зробили добрячий окіп. Перекрили його товстенними дубовими брусами й метровим насипом. Крім того, окіп наш був закритий зі сходу доброю рубленою хатою.

Чи то люди звикли вже до цієї безнастанної стрілянини, чи, може, перемогло почуття свого родинного й громадського обов'язку, але якось враз, стихійно, все село посунуло в поле — збирати врожай. Надворі вже вересень, хліба стоять у полі здебільшого на корні, а дома ні зернини. Було заявлено, що зібраний хліб буде поділено між усіма мешканцями села. Німецьке командування не боронило збирати врожай.

Другого дня, налагодивши косу, пішов у поле і я. В полі було «все село» — навіть більше, ніж «усе». Косити вийшло все чоловіче населення, яке, до речі, майже наполовину складалося з наших сільських дезертирів, себто людей, яких було покликано до армії і яким пощастило всякими способами переховатись до приходу до села німців. Було також багато людей цілком нових — це дезертири-червоноармійці; з них чоловіка до двадцяти, як я потім дізнався, належали до частини, що обороняла наш сектор фронту. Ці вправні захисники «соціялістичної батьківщини» в останню хвилину використали оті самі «цивільні» піджачки, за якими так ганялися свого часу. Між цими несподіваними косарями було чоловік вісім москалів, два чи три сибіряки, два грузини, з якими мені довелося зустрічатись і розмовляти, решта — українці. Одним словом, ми мали ще один яскравий доказ «ентузіязму» «совєтського народу». Тут ще раз можна було пересвідчитись, як «всколихнулась» країна. note 92 Note92 72

Через кілька днів я мав нагоду ще раз спостерігати сталінський наказ від 3.VII. в дії, але на цей раз в іншій формі.

На роботу в поле виходили ми, звичайно, як у нас кажуть, «світком» — поки ще не зійшло сонце. Бо вже зі сходом сонця большевики починали обстріл з-за Дніпра й особливо ретельно обстрілювали шляхи, що ведуть із села на південний захід, де лежали поля з озиминою. Пізніше вогонь переносився частково по середині села й по прибережній смузі, а частково по полях. Такий же обстріл повторювався і ввечері. Не берусь твердити, чи стріляли, щоб перешкодити збиранню врожаю, чи до того були якісь інші міркування. Десь на третій день, як почався збір збіжжя, над полем показалось кілька большевицьких літаків-«ястребків», і почали обстрілювати косарів і женців. Більшість поховалась під покоси, група з двадцять людей кинулась до невеличкого гайка. Один із «ястребків» відділився в напрямку цієї групи й зацокотів кулеметом. Не вбив нікого.