Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Через годину сотня знову форсувала Сян, прямуючи до Грушівського лісу. Комендант Петя не дуже розраховував на підроблений із дітьми плян і мав слушність. На другий день стрільна польська артилерія перевертали дерева у Варському лісі…

Втрати в людях збільшувалися з кожним днем, але найбільше їх мали малі групи, виконуючи різні спеціяльні завдання. Часто потрапляли у ворожі засідки зв'язкові, постачальники харчів або санітари. Коли біля села Брижави друг Когут із двома стрільцями був післаний на обстеження місцевости, в міжчасі із протилежної сторони надійшов загін ворога. Звівши з ним короткий бій, сотня відступила, а Когут із друзями залишився у ворожому запіллі й уже ніколи більше не долучився до відділу. Його доля невідома. Із втратою Когута в рою Чумака забракувало не лише доброго вояка й патріота, але й повсякчасного гумориста. Група СБ Петі, яка тепер виконувала найнебезпечніші зв'язки, також утратила кількох вояків.

22-го травня 1947 року сотня таборувала в лісі біля села Нетребки. Вже в ранніх годинах ворог, який звідкілясь довідався про присутність повстанців у лісі, оточив його й почав концентричний наступ, ведучи сильний вогонь і кидаючи в лісову гущавину гранати. Поляки підходили дуже обережно вже на протязі кількох годин і своєю повільністю лише псували упівцям нерви. Стежі донесли, що ворог звертав найбільшу увагу на кожну височину чи гору, займаючи їх одну за другою.

Коли командир Громенко довідався про це, одразу зарядив зміну позицій. Сотня надійшла ближче до ворога й зайняла становища безпосередньо за горбком, на рівному місці, добре замаскувавшись. Над лісом безперервно кружляв малий московський літак і скидав листівки в українській мові.

Взявши одну з них до рук, чотовий Бартель іронічно відмітив.

- Ці комуністи ставляться до вас із повагою й далі, якщо скидають листівки в українській мові в той час, коли ціла адміністрація на Рідних Землях ведеться московською мовою. Та послухайте, як вони жаліють нас. Кажуть, що ми бідні, не маємо харчів, убрання, ані мила. Врешті додають, що війни з Америкою не буде, й закликають упістів, щоб не слухали наказів своїх командирів, а здалися в полон, покаялися й щасливо зажили в Совєтському Союзі. Аж дивно стає: Лемківщину хочуть віддати новій Польщі, а повстанцям пропонують щасливе життя в СССР, під «всесправедливим» і «добрим» батьком народу - Сталіном!

Ворожі постріли зближалися. Поляки зайняли поблизький горб й у цьому місці їхній перстень був до сотні найближче. Опинившися другий раз у смертельному кільці, вона нервово чекала початку акції. Кожний упівець мав зброю відбезпечену й заздалегідь приготував собі плян ведення наступу. Коли б ворог заліг, то на нього мусили б летіти гранати, а у противному випадку всі вже мали обраховані стрибки поміж окремими деревами. Та, як на злість, поляки посувалися дуже повільно й обережно, хоч шарудіння їм годі було уникнути. Воно все ближчало й навівало здогад, що сьогоднішні ворожі сили с. набагато більші, як звичайно.

Невдовзі за кількадесят кроків перед сотнею, на відтинку Бартлевої чоти, між рідкими кущами показалися ноги кількох ворожих вояків, які підходили так, що кожний їхній крок тривав кілька секунд. Треба було діяти, але як? У минулому тактика прориву завжди приносила успіх, проте сьогодні повстанці почували себе більше напруженими, бо положення було гірше, а ворог повільніший та обережніший. І хоч на становищах лежали, чекаючи страшного бою, добре загартовані вояки, котрі мали за собою десятки великих боїв, то кожному з них у гарячій молитві до Бога ворушилися уста. Між ними не було кар'єристів, які прагнули здобути медалі або ранги. Ці люди жертовно проливали кров і віддавали своє буйне молоде життя за свободу українського народу на його землі. Й часто, зовсім непоказні, вони проявляли велику скромність, не демонструючи свого безмежного патріотизму назовні навіть колись, у цивільному житті.

Коли згадати передвоєнні роки й переглянути колишні підготовчі кадри, то можна б ствердити, що інколи ті, на яких покладалися великі надії, на думку про ворожий фронт, забували за своє завдання й виїжджали в чужину. Правда, багато з них їхало виконувати накази або творити зв'язки, одначе далеко не всі.

Напруження зростало, й бажання кожного повстанця було дочекатися вечора чи бодай наближення його, бо в цій порі ворог був би змушений залишити ліс. А тут всі стрілки на годинниках показували дванадцяту годину, сонце ніби застигло в небі й ніяк не хотіло рухатися з місця. Так, нічка - це неправду повстанська мати, але хто з вояків дочекає до неї?… Кожний сподівався, що сьогоднішнього заходу сонця не побачить.