Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Ось на відтинку Бартлевої чоти затріскотів кулемет, і його підтримала всіми наявними вогневими засобами ціла сотня, зриваючись до атаки. Кулеметні серії та автоматні черги змішалися з криками «Слава!» й «Гур-рра!». Розпочався жахливий бій, і сотня залягла знову. Голосна команда сотенного «Вперед!» пригадала друзям, що коли вони сильним ударом не прорвуть кільця смерти, то згинуть усі. Тому рвонулися в наступ левами.

Крики й зойки поранених залунали по обидвох сторонах. Пробили першу лінію атакуючих і, перескакуючи через тіла ворогів, побігли далі. Зав'язався кривавий бій із другою ворожою лінією. Бук заліг біля вбитого поляка, спер на його тіло десятизарядку й бив із неї на всі заставки. Ще хвилину тому якийсь «Зигмунт» був небезпечним, а тепер став Букові у пригоді своїм мертвим тілом, як охорона.

Довкілля зарясніло ворожими трупами. Спереду ще одна ворожа лінія, а звідкілясь чутно брудну московську лайку. «Старший брат», оточений кількома відданими польськими політруками - московськими яничарами - підганяв автоматом поляків до бою.

Пробій затягався. Ворог поставив сильний спротив, а деяких польських вояків, які почали втікати, затримала серія з автомата московського підганяча. Ситуація виглядала безвихідною, і власне у цьому моменті командир Громенко звівся на повним зріст. За ним пішла ціла сотня й ударила на ворога з такими силами й упевненістю, що ворожий перстень тріснув, і вона вирвалася з оточення. На цей раз п'ятеро повстанців залишилися навіки у цьому лісі, між ними добрий сотенний господар, а три легко поранені вояки пішли із сотнею.

Пройшовши значний шмат дороги лісом, сотня зайняла друге оборонне становище, а тим часом і сонце, й годинникові стрілки неспостережено посунулися досить далеко. Повстанці очікували вечора й міркували над ситуацією, яка створилася. Крім великої активности ворога проти відділів УПА по лісах, діялися макабричні речі й по селах. Довкола було чути плач жінок і дітей, неслася сороміцька московсько-польська лайка, лунали постріли, гуркотіли мотори, ревла перелякана худоба. Ясно було, що ворог веде акцію проти українського населення.

Коли стемніло, сотня вирушила в напрямі села Гут. Вислана розвідка донесла, що у ньому немає ані живої душі. Коли повстанці вступили в порожнє село, то побачили жахливу картину. В хатах розкидані ліжка й розбиті шафи, на столах миски, ложки й часто недоїджені страви, людей і худоби не видко ніде, тільки кури сиділи на плотах і дахах, а голосне нявчання котів і виття собак іще більше підкреслювали гнітючість атмосфери. Ворог ґвалтом забрав усіх мешканців села, й то протягом дуже короткого часу, а їх мізерні резерви збіжжя й картоплі полив нафтою, бо забрати не мав змоги. Щойно тепер стало зрозуміло, чому вдень тут були такі крики…

О, Боже! Скільки тут треба пімсти! Пімсти й іще раз пімсти! Що за підлість цієї брутальної комуни, яка береться перебудувати лад у цілому світі! За її страшні злочини відповідає також і Америка та її президенти. Й це діється у XX столітті, в тих країнах, які на своїх прапорах мають гасла «соціялістичних демократій». Що за іронія!…

Сотня перейшла до села Рибного й побачила такий самий образ. Два старші віком чоловіки, які сховалися в лісі, оповідали страшні історії. Вивезення людей тривало всього кілька хвилин. Багатьом людям навіть не дали забрати зі собою білизни, посуду та інших першої потреби речей. Виселенців зганяли до вантажних автомашин і вивозили за Сян, до Динова. Тут на відкритому полі, за колючими дротами вони чекали кілька днів на потяги, якими везли їх далеко в німецькі терени, прилучені після війни до польської комуністичної держави.

Карту Надсяння, надруковану в газ. «За вільну Україну» 6 травня 1992 р., підготував Мирослав Падовський.

Коли б якась західна держава схотіла зробити переселення 3/4 мільйона свого населення на віддаль 800 миль, то після кількамісячного плянування міністерства транспорту вона одержала б звіт, що така переселенча акція коштуватиме мільйонові суми й забере кільканадцять місяців часу. Але «найдемократичніша» Польща при допомозі «старшого брата» і його автомашин марки «Форда» зуміла перевезти Любачівщину, Ярославівщину, Перемищину й цілу Лемківщину за десять днів. Багато людей утікало до лісу, їх ворог стріляв, а потім хвалився у своїх військових звітах і пропагандивних брошурах, скільки то він знищив бандитів УПА. Й усе ж таки ліси були повні втікачів. Вони ховалися, як у часи давніх татарських нападів, по гущавинах, потоках і ярах разом із своїми родинами й худобою, сподіваючись, що ворожа навала пройде, й вони знову зможуть вернутися до своїх сіл. Деякі з них далі містечка Динова чи Бірчі ніколи не були. Тут жили їхні прадіди й діди, тут і вони хотіли доживати свого віку. Але ворог був нещадний. Він не звертав уваги на ніщо - на плач, на розбиття родин, на загублених дітей чи не похованих батьків - ловив кожного й вивозив за Сян.