Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Закрутивши в одну летючку совєтської махорки, Когут затягнувся міцним димом, потім скривився і сказав:

- Чи не могли ці ідіоти скинути трохи кращий папір?…

Новоприбулі ворожі війська повели сильний наступ на українське селянство, розбивали комори, шафи, скрині, печі й навіть зривали підлоги. Недаремно в ті часи українці співали: «…Лізуть до комори, розбивають старі скрині, шукають Бандери…»

Ворожі вояки ґвалтували жінок і дівчат, арештовували багатьох українців та тортурували їх, щоб здобути цінні для себе інформації. Але нарід, після кількох років безугавної боротьби, не заломлювався й був дуже відпорний.

По селах, у підземних бункерах, перебувало багато революціонерів і поранених. В одному селі знаходилася підпільна друкарня, у другому був магазин, у третьому - шпихлір, але їх місця не зраджував ніхто, й московські дорадники натискали на польських старшин, щоб вони атакували ліси. Облави переводилися досить часто, проте не мали успіху. Не раз багатолюдні військові частини «прочісували» ліс дуже старанно, метр за метром, але у ньому не знаходили жодної душі. Інколи в часі облави повстанці навмисне запалювали спорохнявілий пень і лишали його в такому стані. Він цілий день курився й, побачивши дим, ворог негайно скеровував на те місце гирла гармат або оточував ліс і вів наступ на пеньок.

Сьогоднішня справа виглядала далеко поважніше. Дилягівський ліс, у якому квартирувала сотня Громенка, був оточений силами двох полків. З усіх кінців лісу стежі подавали однакові звідомлення: великі ворожі з'єднання розвивають наступ.

Коли б це була пообідня пора, то існувала можливість звести з ворогом кількагодинну битву, а ввечері відступити. Та на превеликий жаль щойно доходила десята година ранку. Сотенний ходив широкими кроками по лісовій стежці, курив цигарку й напружено думав. Повстанці мовчки стежили за командиром і чекали його наказів.

- Я тепер не хотів би бути в його шкірі, - тихо промовив Чумак до своїх вояків.

- Друже Залізняк! - звернувся зненацька сотенний до чотового. - Негайно скличте до мене всіх старшин і підстаршин! Через кілька хвилин Громенко вже говорив до них:

- Друзі! Сьогодні застосуємо кільцеву оборону і з неї вийдемо пробоєм. Ворог не сміє зауважити нас далі, як на кілька кроків від себе. Ніхто не окопується, лише добре маскується. Бойові становища займаємо тут, на горі. Коли б ворог помітив нас на віддалі кількох сотен кроків, то заліг би, створив кілька оборонних ліній, і ми були б знищені вогнем його гранатометів, а евентуальний пробій крізь ці лінії потягнув би за собою великі жертви. Дійте так, як я сказав. На становища!

Сотня зайняла кільцеву оборону, при якій вояк від вояка знаходився на відстані кількох кроків і добре замаскувався. З однієї сторони гори був стрімкий схил до потоку. Довкола росли переважно грубі букові дерева, де-не-де береза, ліщина і ялиця, а також осика, яка тепер нервово трясла своїм листям, неначе передчуваючи страшну небезпеку. Передпілля можна було добре й далеко бачити, тому кожний відчув, що сотенний вибрав для оборони чудове місце.

Наблизившись до лісу, ворог для кращої відваги відкрив по ньому сильний вогонь, а його підхопили всі частини, оточуючі цей ліс. Таким чином повстанці довідалися, в якому місці ворог підійшов ближче, і на цьому відтинку Громенко вирішив зробити прорив. Дотичні становища одразу були значно підсилені.

Польське «гур-рра!», змішане з московським «ур-ра!» донеслося вже з віддалі кількох кілометрів. Пройшовши хвилин із двадцять і не зустрівши ніякого спротиву, ворожі підрозділи набрали відваги, їхні вигуки слабшали, а постріли рідшали. Багатьом із ворожих вояків напевно довелося йти до такого бою перший раз, і тих, які наслухалися страшних вісток про якусь бандерівську УПА, політруки мусили в ліс заганяти. Коли вороги пройшли велику його частину й не побачили навіть зайця, то ще більше посмілішали, але разом із тим утратили чуйність, тим більше, що їхнє коло звужувалося і ступнево густішало.

Постріли залунали зовсім близько. Неначе прилиплі до землі лежали добре замасковані повстанці, стежили за передпіллям і чекали появи ворога. Кожний МРВ уже відбезпечену зброю, щоб пізніше не клацнути непотрібно забезпечником і передчасно себе не виявити. Загрозлива ситуація вимагала максимальної обсрежности, бо підо впливом напружених нервів чиясь рука могла потягти за спуск автомата, й один такий необережний постріл був би здатний викликати катастрофу.