Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Повстанці любувалися хатами. Щочетверта або п'ята з них була вкрита цинковою бляхою - всі помальовані білим вапном із домішкою синьки. Кожний двір, хата, стодола і стайня були обведені високими плетеними огорожами, всюду панувала чистота і святковий настрш, але руху в селі не помічалося. У ньому вже не було молодих юнаків - лише старші люди й дівчата.

Побачивши повстанську сотню, ці дівчата дуже зраділи, їх зібралося понад двадцять, і вони, бігаючи від хати до хати, до чогось гарячково готувалися.

До Рибного на квартирування громенківці заходили досить часто. Його мешканці були надзвичайно гостинні і привітні, а, може, ще й тому, що в селі жила гарненька колишня студентка. В її хаті завжди розташовувався почет, а командир Громенко часто сидів з нею на лавці, спорудженій над самим потоком під вербою. Подібну історію мав на квартирі в Бакові також і чотовий Залізняк.

Сотня підійшла вже зовсім близько до села. Стежа провірила, чи в Рибному спокійно, й марш продовжувався глибокою дорогою далі. Й тут повстанці потрапили в несподівану засідку. Із двометрового берега потоку, на який дуже важко було видряпатися, на них почалася сильна атака. «Ворогами» були місцеві дівчата, які до нападу добре підготувалися й мали біля себе багато дерев'яних коновок та бляшаних відер із водою. Пропустивши передову стежу й коня, на якому їхав стрілець Перець, вони розпочали свою «акцію» від командира Громенка, виливши на нього повний цебер води. Це було зроблене коменданткою «ударного» відділу, Катрусею. А потім полилася вода на голови повстанців. Всяка оборона перед дівочим нападом була неможливою, і повстанцям лишилося одне - втеча вперед або назад. Так вони і зробили, але при цьому в сотні виникло таке замішання, якого не було навіть у найтяжчих боях.

Нарешті вояки видряпалися на берег і розпочали гонитву за «ворогом», але вона не була легкою справою. Кожний був у важких чоботах, обвішаний зброєю, амуніцією і гранатами, тож як міг упіймати легку наче вітер дівчину?! Спочатку переслідування відбувалося по садах, а потім перейшло на відкрите поле.

Катруся була найпрудкішою, й аж тоді, коли сміх викінчив її до тієї міри, що вже не могла зробити більше ані одного кроку, потрапила в повстанський полон. Задихані вояки привели Катрусю на подвір'я якоїсь хати, й тут почався над нею «суд». Тримали її міцно за руки біля самої криниці, котрийсь із повстанців об'язав стрункий стан міцним шнуром, і корба почала спускати її вниз. Дівчина розпачливо вимахувала руками і ногами, а двоє вояків немилосердно крутили корбу й наближали її до води. Коли спідничка вже почала плавати, корба працювала в обидві сторони: Катрусю то витягали з води, то опускали в неї аж по груди. Коли б не санітар Зірка, то тримали б дівчину у криниці довше, але він звернув увагу на небезпеку холодної води, й Катрусю миттю витягли. Опинившись нагорі, вона сікла зубками, але сміятися не перестала.

Стрілець Павук запитав дівчину:

- Чи можна з цієї криниці ще пити воду?…

Але відповіді не було.

Зближався вечір. Сьогодні кухарі вечері не варили, бо село було досить багате, й люди мали чим повстанців нагодувати.

Пізніше прийшли дівчата з Явірника Руського, який із Рибним майже лучився, й вечір пройшов дуже весело.

Після вечері повстанці розійшлися по засипаних духмяним квітом садах. Тут була й Катруся, одягнена в теплий плащ, якій санітар Зірка дав зі своєї торби з медикаментами таблетку аспірини. Побачивши це, стрілець Павук почав твердити, що ввесь запас ліків у Зірки складається тільки з аспірини та порошку проти вошей. Він навіть запитав санітара:

- Друже санітар, чи ви часом не дали Катрусі, замість аспірини, цього чортячого порошку?

Гулянка в садах продовжувалася. Гуляли гуртами, але пар не бракувало також. Одні жартували, інші затягали пісню. Там, де співали хлопці з дівчатами, пісні мали бадьорий характер, а де співали самі повстанці - пісня дзвеніла сумовито. Місцевим воякам з їхніми дівчатами було весело, але повстанці з інших теренів святкували сумно, бо ввесь час пригадували колишні часи, тужили за ріднею й коханими, турбувалися про їхню долю.

Тоді коли вояки сотні Громенка безжурно й весело проводили час, а обливання й жарти тривали до пізньої ночі, дещо осторонь, біля однієї хати, на широкій призьбі між гуртом старших селян сиділи старенький професор родом із Вінниччини зі своєю дружиною й кілька сотенних старшин. У дорозі на захід професора випередили большевики, й він залишився в Лемківщині, де інтенсивно діяли відділи УПА. Мав уже під сімдесятку, був середнього росту, з білою як сніг бородою. Відзначався великою скромністю й мало говорив, зате багато писав, і до нього часто приходили зв'язкові із Проводу ОУН.