Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

— Чого тут плентаєшся під ногами?

А Терешко, малий як пацан, на те відповів сердито:

— А тобі повилазило? Не бачиш?!

І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не бачить нас і що йому повилазило.

Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, — була повна згода.

А головне, вартовий на воротях — один, а решта тішиться смаленим кабаном. У "вулик" не заглядали — гуде спокійно. Вікна будинку сильно освітлені. З двору високо до вікон і всередину не видно.

Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.

Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього… І вже не пішов він назад.

Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з рушницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдужче до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозумієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору — миготіли тіні до возів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші… Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім кабанів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери — вони інколи ставали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну таку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

— Что за безобразіє! — сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного — знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на світанку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим — запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15–20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можливість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в перемогу — і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фронті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон змага. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання — м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.