Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Стріляти можна було тільки вгору.

Ворога ніде не видко. Котимо кулемета вперед: трохи стрілів і — вперед.

Кинулись ми робити порядок в обозі. Дядьки радо допомагали. Відбирали спершу підводи з набоями, гранатами та набоями до гармат. Лишили двох чи трьох на охорону і порядкування. Треба виконувати наказ.

Послано хлопців подивитися, що робиться з того боку складів, побачили, як розтягненою купою тікали червоні через поле до міста. Щоб "підбадьорити" їх, послали їм декілька черг із кулемета, щоб і не озиралися на той кулемет, що лишили й на других воротях.

Забрало нам це хвилин 15–20. Готові їдемо далі шукати Київську групу.

— Спасибі, тіточко! Та й вам, люди, теж дякуємо.

Тепер перед нами чисте поле. Наїхали на окопчики, такі маленькі, що ледь сховати голову, вислані соломою, за напрямком видно — большевицькі. Далі натрапили на окопчики наших — такі самі, тільки без соломи.

Безладна рідка стрілянина десь у напрямку міста.

Коли їхали повз окопчики, говорили про тих, хто спав чи не спав у них цієї ночі. За таке діло можна й не одну ніч полежати без соломи. Так засилали ми привіт нашій піхоті.

Їдемо якийсь час, нікого не видно. Аж бачимо — рівнобіжно з нами, але ближче до міста швидко наближається кавалькада, чоловік двадцять, а то й більше. Ми, зрозуміло, — в лаву; тепер уже нас менше десяти. А вони ідуть хоч би що. Ми показуємо гасло: тричі рушниця прямовисно догори, і вони так само відповідають, але коней не стримують. Але ж нарешті як відчіпне послали нам двох чоловік. Зв'язалися. Штаб отамана [Юрка] Тютюнника спішить до міста, до Вознесенського.

Наш звіт лише підтвердив те, про що вони й так доміркувалися. Дістали ми й від них якесь повідомлення і поспішили до своїх, щоб почути, як воно було. Та і їхали ми не з порожніми руками: три кулемети зняли, склади забрали. Але знали, що ніхто в сотні з нами не хотів би мінятися, та й ми признавали за ними першість.

Знайшли ми свою сотню під залізничним мостом — чекали черги на перехід через Буг.

В обозі, який ми здобули, знайшлася скринька з одеколоном. І всі тепер поливали один одного цією пахучою водичкою, кропили й коней. Нарешті став такий сморід, що й коні чхали.

Радощам не було кінця. І кожному хотілося розказати, що він недаремно прожив той день, що він щось зробив для свята нашої армії.

І хоч згадували про передбачений наказом випадок: у разі невдачі шукати з'єднання зі своїми десь нижче на річці, та вже з усмішкою. А Буг — таки велика річка. Ходив я її привітати — погладив її, попестив.

Швидкі й великі хвилі ходили по ній у той день, із гребенів своїх посилаючи нам грайливі викрутаси, що миготіли на сонці білими хусточками привітів.

Розказували, що деякі частини переправлялися поромом. І пором потопився — і Буг захотів жертви від нас.

Перевозили ми коней через залізничний міст. Мудей так обережно ставив свої елегантні копитця на нову для нього дорогу. Спершу пробував, чи не провалиться. Легко постукавши по дошці, аж тоді ставив на повне копито свою ногу.

У Вознесенському ми відпочивали, може, днів зо три. Михайло Р., Василь Коваленко і я дістали квартиру в аптекаря — із завданням не допускати самовільного забирання ліків. Вартувати аптеку. На ліки попит був. Та і спирт притягував багатьох. Таких доводилося випроваджувати з аптеки.

Звичайно "пацієнти" жалілися на біль у шлунку, голови чи попереку. Таким пропонували тут-таки зажити хіни, рицини (касторка. — Ред.), знали наперед, що відмовлятимуться. Траплялися такі "сором'язливі", що ковтали хінін, лаялися, а от на рицину охотників зовсім не знайшлося. Всі хотіли спирту — універсального ліку. Були й такі "тяжко хорі", що вже десь "підлікувалися", — ті без балачок "летіли". Звичайно, один із нас постійно був в аптеці, але спершу не втручався в розмову клієнта з аптекарем і тільки у випадку потреби вживав відповідних заходів.

Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.

На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.

Нічого не сміємо хотіти й брати, — казали ми.

А все ж я б хотів чимсь віддячити, — тримав аптекар на своєму.

Хтось попрохав щось із білизни, хтось сказав про простирало — захотілося ще хоч кілька ночей поспати на білому, а потім, розуміється, проміняти на курку. Я заявився за білими хустками — дуже любив устромляти носа до білої хустини.

А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я зауважив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допитувався: