Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

— Пусти, і тебе зарубаю, — ще нахваляється, та голос уже був не той.

Після того далі ми посувалися без перешкод, мабуть, по головній вулиці аж до кінця містечка. Тут, за останніми хатами, чоловік сімдесят червоних зустріли нас рушничним вогнем, густеньким-таки. Гарматні стрільна вибухали вліво від нас і трохи спереду. Наші, виходило, погнали червоних. "А це, що нас стримує, - прикриття їхнього флангу", — так міркували.

Ворожа піхота, відстрілюючись, вийшла за містечко й зайняла обабіч дороги канаву, обсаджену деревами. Червоним добре, дуже добре. Нам погано. Спроба наблизитися не вдалася. Необережний наскок — і з сотні чи лишиться хоч "відгук невиразний".

— І бачить око, та шаблею не дістанеш, — жартували хлопці.

І навіть червоного командира хвалили, що з револьвером у руці наводив порядок у тому їхньому ланцюгу, що, позгинавшись, тікав канавою.

Коли ми наблизились, відстрілювалися густо, але не вціляли. Тікали швидко, але ми на конях не відставали.

Ми бахкали скоріше, щоб було більше гамірно. Не їхати ж нам, склавши руки на кульбаки (сідла. -Ред.). То наближаємося, то відскакуємо. І отак грали "в кота й мишки" аж до великого саду, що праворуч приліпився до шляху. Сад той і сховав їх від нас.

Частина сотні, чоловік десять, спішилась і пішла через садок шукати ворога. А в садку на протилежному його кінці, біля шляху-хата. Попрямували, спішені, до хати. Большевиків ніде не видно. Підійшли під самісіньку хату. А далі попід стіну, попід стіну, обережненько, та й біля рогу хати, що крив двір.

Перший Василь Коваленко, за ним Терешко, за Терешком я, а далі вже решта притулилися спинами до стіни. Двір Василь тільки бачить і то тільки заглядає туди й передає:

— Двір повний, мабуть, усі тут. П'ють воду. Засапані, перелякані. Деякі сидять на пеньках, решта купою біля відер з водою.

Задні сповіщають: сотня на шляху, під'їжджає до хати.

— Підженемо їх, — подає старший команду, і, створивши лаву праворуч від рогу хати, ми випустили по декілька набоїв.

До канави вони вже не дісталися — на шляху була сотня. І вискочили із двору в поле. Та й далеко не втекли.

Після того розгорнутою лавою пішла сотня, праворуч від шляху вперед.

Видно було нам, як ліворуч від шляху повів сотник Бурба свою 4-ту сотню в атаку — легко, гарно, як на параді, бравурно.

Ще далі зліва, мабуть, билася піхота. Багато стрілянини. Туди ж били й гармати. Нам двом, правофланговим, передали по лаві: посуватися праворуч і вперед, переглянути терен за зломом місцевості.

Тепер біля мене був козак не нашої сотні, той, що мав півброви чорної, а півброви білої, але й не наш Стрільченко, що теж таку брову мав.

Проїхавши пару сотень кроків (сотню ми вже не бачили), зустріли нашого командира полку [Петра Дяченка] з козаком Вовком. Зголосилися до командира полку і сказали, чого ми тут. Тепер уже ми, четверо, стояли за зломом терену, що спускався лагідно до рівчака чи річечки, береги якої поросли деревами та кущами.

Зовсім близько від нас, за тою річкою, бачимо: швидко маршують чоловік зо двадцять піхоти в уніформах школи червоних курсантів. Атакувати через потік неможливо. Знімає полковник Дяченко карабін, і ми теж за його прикладом, та й стрільнули в тих курсантів.

Умить їхній відділ став. І як на вправах: один шерег стоячи, другий із коліна, й чути було:

— Плі!

В Азора — куля у стегні. Біло-чорному коневі куля повибивала зуби. Полковникові декілька куль пробило бурку. Зіпсували одяг і Вовкові. Курсантам було, видно, дуже "ніколи", й, на наше щастя, другого "плі" не було. Та й ми на перший момент забули про наші рушниці.

Азор стрибав на трьох. Другий кінь спустив голову: в нього весь час текла кров з рота. Полковник Дяченко наказав нам відійти в запілля.

Переходили ми те, за хатою, побойовище. Лежало все. Поодалік лежав і їхній командир. Він боронився до останнього набою, навіть Андрієві Лепесі, що насідав на нього, вже порожнім револьвером намагався розбити голову.

Але…

Піднялась одна голова.

— Дабєйтє, таваріщі, -ледь вимовила і впала знов.

Все ж один був живий… і лишився живий.

На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.

Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.

Спаслося тільки те, що мало час втекти.

Бій затих.

Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.

І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.

А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.