Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Одного вечора зустріли ми якось хлопців з нашої [Богданівської] сотні [2-го кінного полку Івана Литвиненка], що були призначені до іншого відділу. Тепер вони — в полку Чорних запорожців. Розповідали, яке добре життя вони там мають. Добрі коні, а хлопці-побратими — золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказували про командира — батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла "амба" большевикам.

Про це ми вже давно чули. А почувши від своїх хлопців, хотіли зразу їхати до полку Чорних запорожців, але більш помірковані охолоджували, бо за самовільний перехід з частини в частину карали, навіть можна було попасти під польовий суд, де загрожував розстріл. Збиралися втікати, але знали, що так чи інакше знайдуть і покарають. Але одного разу приїхав сам [сотник] Соловйов і забрав нас. І так попали ми в Перший кінний Чорних запорожців полк.

Але без суду не обійшлося. Допити провадив теперішній генерал, а тоді полковник, [Михайло] Крат. Сотню лишили тимчасово в Чорному полку. Справа, хоч і тягнулася, але нашу сотню таки залишили в полку Чорних запорожців — стала вона 3-ю. Та хоч і стали ми Чорними, але все пам'ятали і не забули, що ми таки Богданівці й залишимося ними назавжди.

Була люта зима. Вже знали, що Дніпро близько, що простуємо на Лівобережжя. А більшість сотні були Лівобережці, й [серед них] багато полтавчан. Недаремно й пісня сотенна була: "Видко шляхи Полтавськії". Скільки почувань вкладали полтавчани, виводячи перше речення, яке, власне, й було для них причиною принадної сили в цій пісні! А ми, не полтавчани, підкорені, подолані їхнім галушництвом, надривали свої горлянки [разом] з ними, маючи перед очима кожний свою "Полтаву".

Останній перехід перед Дніпром. Ночуємо в селі, відпочинок і приготування для переходу Славути. Головне — перекувати коні на гострі шипи.

Настрій у сотні урочисто-святковий. Шукали голок: латали, пришивали; змащували зброю, чистили сідла і всілякі ремінчики.

Ранком вирушили до Дніпра. Рівна, біла, широчезна долина, лівий берег трохи вищий. Тільки кущі показували, де власне береги, в яких відпочиває під білою, пухнатою ковдрою Дніпро.

Були в сотні й такі, що знали цю місцевість і, показуючи на якісь дерева чи кущі, із захопленням та довго оповідали, як вони якраз отам колись щось робили. І це все тоді набирало неабиякого значення.

А Славуту ми переходили, ведучи коней за поводи.

Була ніч. Наша сотня під'їхала під залізні ворота якоїсь установи, захищеної високим і міцним муром. Напевно, це були касарні та канцелярія військового начальника.

Хочеться тут пригадати і заслужену подяку віддати місцевим людям, нашим дядечкам, які добровільно й безкорисно брали на себе завдання і блискуче його виконували як провідники. Провідники знали всі стежки-доріжки. І без них неможливо було дістатися за фронт ворога, в саму середину міста, як у цьому випадку.

Через ґрати воріт було видно немалу ватру і біля неї червоноармійців. Ватра горіла неспокійно — так, що тяжко було роздивитися, скільки їх там і що роблять. Від воріт ліворуч у дворі — будинок. Це касарні й канцелярія.

Декілька спішених старшин і козаків оглядали двір через ґрати воріт, а решта сотні під покровом ночі стояла далі від воріт. Тут уже і наш кулемет всунув свою шию між ґрати.

Сотник Соловйов каже Терешкові й мені перелізти чавунні ворота і спробувати підійти якнайближче до ватри і розглянутися, не перешкоджаючи поки що "товаришам" продовжувати те, чим вони тепер зайняті.

Перелізли ми ворота. Підійшли до ватри. Смалять кабана. Червоноармійці навколо стоять і радять, де ще треба підсмалити, цілком зайняті своєю роботою. Постояли, послухали, їм не заважаємо. Робимо кожен своє. Навпроти ватри вхід до будинку, до якого входило і виходило багато червоноармійців. Хоч і ніч, а такий рух. Праворуч ген у пітьмі — двір, заставлений військовими возами. Завернули за ріг, [бачимо] другі ворота у двір. Вартовий з рушницею — на воротах, проходить отвір воріт то сюди, то туди.

Як на ніч, побачили ніби досить, та й почули — в будинку гуло як у вулику.

Коли поверталися від других воріт, на Терешка хтось налетів, вилаявши його: