Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Сонце заходило. З Великої Володимирської вулиці післано кількох людей на Хрещатик пішки, щоб переказали частинам зібратися в кінці Великої Васильківської вулиці, де її перетинає залізниця. Ми виїхали на Басарабку і потім по Великій Васильківській вулиці — за Київ, на збірний пункт. Вже споночіло.

От так закінчився урочистий день і урочистий вступ у свою столицю з'єднаного українського війська!

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. — Збірник 8. — С. 152–154.

Вже другий тиждень йшли гарячі бої на лінії ріки Буг зі змінним щастєм. Противник одержував заєдно підкріплення і, заохочений хвилевими успіхами, намагався проломити опір, спихаючи криловими ударами українські частини на захід, до т. зв. трикутника смерти.

Останні дні осени добігали кінця. Хоч погода дописувала, то студені ночі, брак відповідного одягу та ліків для хорих до решти десяткували армію. Тиф не вгавав ні на хвилину. Противно, він набирав якоїсь винищуючої сили і косив стрілецькі ряди безпощадно. Куди не глянь, все хорі та трупи, все лежить покотом.

Сумно було дивитись на це жниво смерти. Жах збирав на саму гадку, що дальше буде.

їхали гармати без людий, мандрували осідлані коні без їздців, а піхотні полки змаліли на сотні. Тягнулось так все і ледви плентало ногами.

Тільки повні обози воліклися по українськім чорноземі та скрипіли жалісно колеса. І не везли вони тягарів воєнних, ані припасів для війська. Везли військо на возах: хворих, розгарячкованих, жовтих, як глина, стрільців.

На кожнім постою скидувано з возів нових мерців. Завалювано трупами придорожні ями, що значили шлях смертного походу.

Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.

Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра… Все одно коли: день скорше чи пізніще.

Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командування і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.

До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази — не переводились.

Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому діло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержували всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хвилею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим крилом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що провадив на Зятківці.

Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців поранила, одного вбила та перейшла на другий бік.

Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. Побачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.

Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. — Львів — Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.

Валентин СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ), бунчужний 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, скульптор

Бачу їх, побратимів своїх: уладу, в поході, в бою й на відпочинку. В усіх тих веселих і тяжких хвилинах, якими повне було життя тоді.

У перші роки після нашої війни, у польських таборах, часом верталися до того, що ось недавно було, і сподівалися продовження початого.

Але судилося інакше — розбрелися по світах. Та хоч куди кого закинула доля, ми шукали один одного і знаходили. І знову верталися до спогадів, до бувальщини, та вірили, що знову покличе Україна.

Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони. Бо почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину.