Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Пройшло багато днів, і я по службовим справам приїхав до тодішнього постою уряду в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитись на "розстріл" Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечера і що вже викопана яма…

Здивований, я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? За віщо? Він розказував мені про якусь зраду, відозву, Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що Болбочан не зрадить Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитись. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовивши полк. Болбочана повернутись до війська.

Була вже 5 година, оставалось до кари смерти Болбочана 3 години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На от. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не вернеться скоро. Смертний присуд, як я довідався, підписав ґен. Осецькии, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів п. Осецьку в товаристві ґенерала [Миколи] Юнакова і став благати їх допустити мене до ґенерала, що моя справ розходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або Москалів… Але на всі мої мольби п. Осецька не сказала, де перебуває ґен. Осецькии і де його можливо найти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному вбивстві, що намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив "востаннє" звернутись до міністра юстиції А. М.

Лівицького та просити його ратунку для Болбочана. Через декілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький, мій товариш по Полтавському Губернському Земству, приняв мене чемно, порадив закликати й міністра премієра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком.

Я був уже трохи втішений, бо Лівицький і Мартос Полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині Болбочана.

Нарада 3-ох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечера почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди, де був замкнений Болбочан, і побачив його на колінах. Він істерично кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!"

Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і відійшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче і дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особо важним справам при Полтавському Окружному Судові Лихопой-Башевському, який при українському урядові [У.Н.Р.] займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханню Болбочана я підійшов до Лихопоя і запитав його, як слідство.

Нічєво новава нє гаваріт, а так, напускаєт сімуляцию, моліться, крічіт, все то нє может помочь дєлу, должен понєсті кару, может бить, смерті і нє будєт.

Кричали б і ви, пане слідчий, коли б над вашою шиєю висіла мотузка, — відповів я, — знаю, що то за крик! Бо я сам був засуджений німецьким військовим судом в Полтаві на кару смерти.

Він обіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства.

Лихопой-Башевський — високий судовий царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожнього борця за волю України, за її самостійність він засудив би на кару смерти. При Скоропадському він був "фаховець" по розв'язці демократичних українських установ.

Так не знайшовши нічого "протидержавного" в справах Полтавського Повітового Земства, він знайшов великий злочин Управи: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіальної постанови Управи, і тому діяльність земства застановив. Дуже дивно, як цей ворог демократичного і національного руху, цей злочинець нашого відродження міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя! Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до Українців, щоб шкодити нам!

По справам праці я з Чорного Острова від'їхав до Проскурова і не міг уже стежити за справою Болбочана.

Я дізнався, що 28 червня забили Болбочана! Страшні річі розказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова були: "Донечко моя, ратуй мене!"

За Кам'янцем-Подільським є перша стація — Балин. Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів… [2] Примітка редакції "Літопису Червоної Калини": "Редакторові Черв. Калини довелось літом 1920 р. побувати в Балині. Він шукав за могилою Болбочана і випадково довідався, де вона. Біля будки залізничної на оболоні був ледви знак, що там когось закопано. Стояв похилений хрестик з дощини, на якій була бляшка з видіркуваним числом".