Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Вночі ворог непомітно перейшов р. Стрипу й атакував с. Олешу, де стояв штаб 1-ї Запорозької бригади. Штаб і 1-й курінь вирвалися тільки з душами. Підоспів Мазепинський курінь і атакував червону кінноту. Нерішучість заступника командира дивізії [Павла] Триліського дала можливість ворожій кінноті спокійно перейти Стрипу і з'єднатися зі своєю піхотою. Переслідувати ворога пішла 3-тя сотня, а полк повернувся в Ковалівку. Знову треба було сідлати, бо мали приїхати командарм і якісь румунські офіцери…

Розпочався військовий парад, проходження полків… До 18 серпня наша піхота в безупинних боях, а дивізія парадує…

У той час Кінна армія Будьонного, тиснучи війська Південного польського фронту, просувається на Львів, а 16 серпня, форсуючи Західний Буг між Камінкою (нині м. Кам'янка-Бузька. — Ред.) і Буськом, з'являється в околицях Львова. Значні відділи цієї кінноти 18-го і 19 серпня форсують Дністер і переривають залізничні лінії Львів — Стрий — Станіславів, таким чином нищать зв'язок Української армії із 6-ю польською армією. В таких обставинах, маючи у глибокому запіллі ворожу кінноту, Українська армія в ніч з 18-го на 19 серпня починає відступ з лінії Стрипи за Дністер. Зв'язок з польською армією налагоджується з допомогою літаків.

18 серпня о 9-й вечора Чорний полк одержав наказ вирушити на с. Товстобаби (тепер с. Високе. — Ред.). Шлях ішов лісом. Темно як у могилі. Дорога неможлива. Скрізь рови, річки з попсутими мостами, а до того ще й болото. Тільки і чути команду: "Під ноги!", але все одно щохвилини хтось обривався і разом з конем падав у воду, а точніше, в болото.

Переїхавши річку Золоту Липу, дивізія стала на двогодинний відпочинок у с. Товстобаби, після чого рушила далі й о 4-й годині ранку стала на спочинок у с. Кіньчаки.

19 серпня — Спаса. Населення святить яблука і груші. 1-ша сотня Чорного полку вислана в роз'їзд на м. Підгайці, звідки її ворог двічі вибивав, але Контратаками сотня поверталась. О 7-й вечора згідно з наказом штабу армії дивізія вирушила на м. Галич. Ніч темна, переходи робити трудно.

О 10-й годині вечора дивізія стала в Галичі. Тут одержали наказ затриматися. Стали на майдані. Козаки розклали багаття і грілися, бо ніч холодна. З обозу привезли два пуди сала, яке одразу поділили між сотнями.

Увесь час шляхом проходили обози польської армії. Козаки, які перший раз бачили польське військо, весь час жартували з нього, щоб не тікали до "лису"…

У польському обозі повно гусей, курей і свиней. Видно, що все це не купувалось. Козачата за своїм звичаєм почали полювати на все, що погано лежало на польських возах. Тільки і чути "пся крев" та сміх козаків, коли вдалося щось потягнути. Цілу ніч простояли на майдані біля вогнищ. Тільки вранці квартир'єри розвели сотні на спочинок у м. Галичі.

Ранок 20 серпня кидався чудовий. Козаки майже не спали, бо піхота розпочала бій, який було дуже добре видно, і всі приглядалися з цікавістю.

О 10-й ранку прийшов наказ сідлати і вирушати на збірне місце. Дивізія ішла на Ходорів, щоб допомогти Полякам. Командира дивізії не було, він поїхав до штабу армії. Дивізію провадив полковник Триліський. Чорний полк ішов в авангарді. Дорогою часто траплялися польські відділи по 20–30 люду, які при нашому наближенні підносили руки вгору і піддавалися, вважаючи нас за большевиків. Від них забирали зброю і пускали на чотири вітри…

У тому часі сильний відділ Кінної армії Будьонного прорвався на тили Польської армії в районі Ходорова. В дорозі зустріли ми роз'їзд ворожої кінноти числом у 50–60 шабель, який майже весь їхав на селянських підводах, маючи коні в поводах. Зловили з півдесятка цих оригінальних кіннотників. З їхніх слів довідалися, що належать до кінної дивізії "Червоного козацтва". Червона дивізія сама себе підставила під удари української кінноти, бо два полки ворожої дивізії стояли на лівому березі Дністра, а два — на правому. Коні у них помучені, ледве ходять… Два полки, що на одному боці з нашою кіннотою, мали до 500 шабель.

Запропонував я командирові дивізії атакувати ворожу кінноту, бо все говорило про удачу. Полковник Триліський спочатку погодився, але, пройшовши кілька кілометрів, як видно під впливом свого штабу, втратив дух і почав відговорюватись, що невідомо, чи полонені Москалі кажуть правду. Тоді я попросив дозволу ударити одним своїм полком, бо марно було чекати кращого моменту, але Триліський і в цьому відмовив.

Уся дивізія стала на спочинок під лісом, майже біля самої залізниці, куди невдовзі під'їхав й український панцерний потяг "Кармелюк". Поговоривши з командиром панцерки, який погоджувався підтримати кінноту, я знову почав намовляти командира дивізії, який замість відповіді зібрав нараду. Командири полків висловилися проти атаки, назвавши цей проект божевільним. Мене прорвало: я назвав їх боягузами, дісталося і штабові дивізії, сформованому здебільшого з тих, хто був з армії Денікіна.