Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Змінившись, полк рушив до с. Жилинці, що за 4 кілометри від Озерян.

27 липня дивізія одержала наказ перейти в с. Базар, де мала розташуватися. Дивізія — в армійському резерві. Добре мати брата командарма, бо з одного відпочинку на другий… Чорні до таких вигод не звикли.

На фронті — густа гарматна стрілянина, особливо в напрямку м. Чорткова.

30 липня до полку прибула делегація кінного полку Максима Залізняка — шукати поради. Від делегатів я довідався, що командир дивізії усунув двох командирів їхнього полку, а тепер призначив і третього, який, скинувши з посад усіх старих командирів сотень, призначив нових, котрі прибули з армії Денікіна. Обурені старшини й козаки вибрали делегацію, яка і приїхала до Чорних.

Не хотів я сам вирішувати це питання, тож наказав зібратись усім старшинам. Провадив старшинські збори поручник [Карліс] Броже. Збори, хоч це і незаконно, ухвалили підтримати Залізняків. Усі ми знали про симпатії полковника [Івана] Омеляновича-Павленка до Денікіна, до якого він перейшов минулого року, та якимсь дивом знову вернувся (в листопаді 1919 року, будучи хворим на тиф, потрапив у полон до денікінців; вилікувавшись, перейшов до них на службу: очолював 3-й лінійний козацький полк Кубанської армії, яка входила до Збройних сил Півдня Росії під командуванням А. Денікіна. — Ред.).

Крім того, на зборах обговорювався наказ у справі подачі реєстраційних карток до комісії, яка мала перевіряти ранги старшин, а також їхню певність із національного боку.

Старшин наказ обурив, бо комісія і весь штаб дивізії, на їхній погляд, складалися з людей невідомого минулого, натомість старшини полку служили в Українській армії із самого початку її існування, і тепер їх збиралися перевіряти. "Не час провіряти і не цим людям", — була постанова. Цю ухвалу я відвіз особисто до штабу дивізії.

31липня о 9-й годині до полку прибув командир дивізії. Усі зібрались у будинку священика. Командир дивізії говорив довго, з його промови виходило, що старшини мусять відкликати свою постанову, бо інакше він дає справі законний шлях, а також відмовляється від керування дивізією. Після ще деяких пояснень командира дивізії старшини погодилися забрати постанову, але за умови, що буде змінено склад комісії, бо найбільше нервувало старшин, що їхню певність із національного боку перевірятиме вчорашній ворог — денікінець. На прощання командир дивізії сказав, що головою комісії призначає мене, що старшин задовольнило.

З серпня о 5-й ранку дивізія рушила на м. Бучач, лишивши обози на місці. В авангарді йшов полк Чорних. Перед с. Трибухівці роз'їздом полку зловлено 4 червоних, які везли хліб і різні продукти. Від них довідалися, що у Трибухівці стоять 115-й і 116-й совєтські кінні полки.

Полк [Чорних запорожців] рушив на Трибухівці й там від селян довідався, що червона кіннота ще вранці пішла на Бучач. Дочекавшись штабу дивізії, полк попрямував на Бучач, аби догнати ворога. Як завше, спізнилися, бо у штабі дивізії задовго оцінювали сили ворога, який тим часом на рисях відійшов.

Наш роз'їзд у Бучачі потрапив під обстріл кулеметів і відступив. Спробував я, але мене теж обстріляли. Всім було відомо, що в Бучачі наші піші частини, але, як видно, навіть за річкою піхота боїться кінноти. Дивізія скупчилась під горою, бо на гору не можна було носа виткнути.

Я таки пробував далі укласти "перемир'я". Під вогнем кулемета проскочив із сурмачем до перших хат передмістя Бучача. Добравшись, від будинку до будинку, до самої річки Стрипи, наказав сурмачеві грати "відбій". Як видно, піхота не зналася на сигналах, бо першими ж стрілами вбила коня під сурмачем. Уже спішений, почав він грати "Ще не вмерла Україна", але піхота і в це не повірила.

Довелося вертатися ні з чим до дивізії. Там попалася мені на очі сестра-жалібниця 3-го полку [Віра], яку відразу втягнув на коня одного з козаків і — галопом на річку. Запропонував сестричці, аби [вилізла з-за будинку і] виголосила там "промову"…

Ця сестра декілька днів тому була взята в полон від большевиків і нічого не втрачала, коли би знову до них потрапила (можливо, Петро Дяченко несправедливий у ставленні до цієї жінки. — Ред.).

За кілька хвилин уже мали "перемир'я". Виявилося, що це Запорожці.

З кількома козаками я переплив Стрипу й порозумівся з командиром Запорозької бригади, який не хотів вірити, що це свої, бо ще менше години тому відбивав наступ червоної кінноти.