Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

1-й курінь [Чорних] розгорнувся в лаву і пішов на Кетроси, а вслід за ним і 2-й. Ворог відкрив кулеметний вогонь. Полк зайняв село, вибивши частини 41 — ї пішої совєтської дивізії та бригаду [Григорія] Котовського. Через непорозуміння вислизнув з рук сам Котовський, який майже наскочив на мене, але я прийняв його за старшину кінного Мазепинського полку, що наступав лівіше, і пропустив… Довелося мені довго чухати потилицю, що випустив з рук цього совєтського "героя", не спробувавши, чия шабля гостріша. Як Котовський, так і я були тільки зі своїми почтами.

У бою взято обоз, і, як часто буває в полку, більшість козаків лишилися з цим барахлом. Тільки 4-та сотня переслідувала ворога. За селом Котовський перейшов у контратаку в кінному ладі, але кулеметами на тачанках був відбитий. Тоді він спішився і, підтриманий частинами 41-ї совєтської дивізії, знову рушив у наступ. Чорні відступили.

Під час розвідки кулею в горло поранено командира 4-ї сотні хорунжого [Гриця] Бурбу, старого Болбочанівця. Він залишився лежати між нами і ворогом. ["І тут розігралася сцена, достойна безсмертної Іліади Гомера", — так оцінив Борис Монкевич подальші події].

Довідавшись про це, зібрав я решту полку і повів його в атаку, одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити. Ще два рази козаки на чолі зі мною кидались в атаку, але тіла не вдалося взяти. За третім разом, вже із самими ординарцями, біля самого тіла був поранений бунчужний [Анатоль] Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати мені тіло Бурби. Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам. Там же була поранена у груди моя кобила Марусина.

Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам…

Під ворожим вогнем полк перейшов через село. Знову зав'язався бій, який тягнувся аж до приходу пластунів Мазепинського кінного полку та піхоти Низових запорожців, які змінили полк [Чорних].

За наказом командира дивізії полк відійшов до резерви в Качківку, щоб зализати свої рани. Втрати за цей день: убиті хорунжий Бурба і козак 2-ї сотні [Ілько] Зінько. 54 козаків поранено. 7 коней убито і 16 поранено. Здобуто 2 кулемети "Максим" на тачанках з кіньми, обоз із 28 повозок та 40 червоних із двома командирами.

20 травня о 10-й годині ранку відбувся перегляд, який робив генерал [Михайло] Омєлянович-Павленко у присутності польського генерала [Едварда] Ридза-Сміглого. На перегляді були кінний полк Чорних запорожців, кінний Мазепинський полк, полк Кінних запорожців і Запорозька дивізія.

Чорному полкові наказали зробити показову атаку. Сурмач засурмив: "Командири сотень до командира полку!" Коротка відправа — і командири погалопували до своїх сотень. Нараз усе рушило. Батарея зайняла позицію і відкрила вогонь. Кулеметні тачанки повним галопом поскакали на крила. Рушили й кінні сотні, на ходу розсипаючись у лаву. Сурмач засурмив "атаку". Заграли 12 важких кулеметів на крилах, батарея відкрила барабанний вогонь, і під цю "музику" сотні перейшли в галоп.

Ридзові-Сміглому сподобалась наша показова атака, а найбільше співдія вогню з рухом. Мабуть, компліментом було ствердження, що польська кавалерія так не вміє.

Під час обіду, який зробили у штабі Запорозької дивізії, Ридз-Сміглий запитав мене, чи не міг би [він] нам у чомусь допомогти. На той час я вже мав відомості, що мій рідний брат, сотник Віктор Дяченко, інтернований Поляками в Домб'ю, біля Кракова. Хоч і не дуже вірив я в обіцянки, але про свою болячку оповів Сміглому. Не минуло і трьох тижнів, як брата в супроводі 4 польських жандармів привезли до полку.

Окрему кінну дивізію сформовано до 3 червня. До її складу ввійшли полк Чорних запорожців, 2-й кінний полк ім. Максима Залізняка і 3-й кінний полк. Командиром дивізії призначено полковника [Івана] Омеляновича-Павленка, брата командарма.

Під сильним ворожим тиском до 14 червня наш фронт відкотився на лінію р. Яланець до м. Томашполя включно. Впродовж трьох днів велись оборонні бої. Вперті атаки ворога, підбадьореного успіхами на Польському фронті, ми відбивали з великими втратами для червоних.

17 червня наша армія відійшла на лінію р. Мурафи. Протрималась тут майже два тижні.

1 липня внаслідок відходу Польської армії з-під Києва майже на лінію Старокостянтинів — Проскурів наша армія відходить на лінію Могилів — Лучинець — Копайгород. Кінна дивізія прикривала відступ піхоти. Під час відходу в годинах вечорових ворожа кіннота атакувала дивізію, яка маширувала в такому порядку: штаб дивізії, полк [ім. Максима] Залізняка, батарея Чорного полку, 3-й кінний полк і останнім — Чорний полк.