Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

18 липня дивізія — в армійському резерві. Перейшовши Збруч, стала в м. Озеряни. У Чорному полку щодня муштра, вранці — в кінному ладу, а по обіді — в пішому. Вечори старшини й козаки не дармували, а розважали місцевих дівчаток, яким дуже подобались, як вони казали, "степовики". В Озерянах знайшов і я для себе заняття, бо тут запізнав свою майбутню дружину, в домі місцевого священика, якому вона доводилася сестрінкою.

До полку прибуло поповнення з табору в Ланцуті. Всі добре одягнуті, чим вирізнялися серед наших обдертих козаків. Старшини і козаки не дуже добре прийняли поповнення, бо всі "нові" були з армії [Антона] Денікіна, до якого ще горіли ненавистю козацькі серця.

Тут же і привезли мого рідного брата, сотника [Віктора] Дяченка. Ввечері врочисто було спалено мундир разом із погонами, а брата одягли в жупан та ще поголили голову, залишивши оселедця. Щось із місяць витримав я його звичайним козаком у своєму почті, аби навчився наших звичаїв, а своїх забув.

Вранці 25 липня полк у складі [Окремої] кінної дивізії вирушив на село Товстеньке, де розташувався. На фронті стояли піші курені 3-ї Залізної дивізії та кінний полк осавула [Михайла] Фролова. О 3-й годині дня — тривога. Дивізія вирушила на північний край Товстенького. Чорний полк у дивізійній колоні йшов останнім. Коли дивізія почала виходити із села, командир дивізії зі своїм штабом майже носом уперлись у ворожу кінноту, яка в розгорнутій сотенній колоні чекала на наш вихід. [Червона] кіннота мала до 500 шабель.

Не вважаючи, як видно, що чоловий полк здатний прийняти на себе ворожий удар, командир дивізії [Іван Омелянович-Павленко] передав по колоні:

— Чорні, вперед!

Виконати наказ було тяжко: вулиця — вузенька, в ній ледве проходила трійками дивізійна колона. Залишалося ламати тини, аби зробити прохід для полку.

Коротка команда — і 1-ша сотня спішилась, навалилася грудьми і — тин на землі. Так вчинили з другим і третім тином, а четвертий був низький, і мій кінь та [коні] ординарців взяли цю перешкоду. Поки 1-ша сотня сідала на коней, я з ординарцями став проти ворога…

У цей час від червоних відділився їздець (якого виніс, як видно, кінь) і повним кар'єром понісся в нашому напрямку. Скочив і я йому назустріч, тримаючи списа до бою. В останній момент пізнав у цьому "геройчикові" жінку… Зробивши млинок, ударив нижче спини списом і вибив із сідла. Виявилося, що це сестра-жалібниця, перевдягнута по-військовому (звали її Віра, вона була сестрою-жалібницею Кармелюківського куреня Армії УНР, потім потрапила в полон до червоних, а тепер, скориставшись нагодою, наважилась на втечу. -Ред.).

Примчали сотні й почали ладнатися до атаки. Не вистачало тільки кулеметної ватаги, яка вогнем мала підготувати атаку. Не було де розгорнутись, аби вдарити із крил. Наліво — село, а праворуч — багно. Для полку Чорних витворилась огидна ситуація… Але сміливі завжди мають щастя! Зліва почулося "гікання" — то дончаки [і кубанці] Фролова пішли в атаку… Не зосталися в тилу й Чорні, які з криком "Слава!" вдарили із фронту. Ворожа кіннота не прийняла удару, почала тікати, залишаючи свою піхоту, по якій пройшлися Чорні.

У цей час праворуч, від лісу, по нас відкрили гарматний вогонь. Пізніше виявилося, що то були "гостинці" від гармашів [3-ї] Залізної дивізії, яким, видно, повилазило… Це примусило полк податись уліво, що дало можливість ворожій кінноті врятуватись від остаточного знищення. Гнали кінноту до Збруча, а там, сховавшись за свої гармати, вона більше не показувалася. Знову- 115-й і 116-й совєтські полки.

Полк здобув 4 кулемети "Максим" на тачанках із кіньми, 32 верхових коней і одного полоненого. "Фроловці" взяли з 200 полонених, більшість яких була поранена списами, що мали тільки Чорні. Решта [Окремої] кінної дивізії у бою не зволила взяти участі.

Полк залишився у сторожовій охороні. Ночували в с. Суходіл. Увесь день 26 липня полк простояв у селі. Патрулі стежили за ворогом, який поводився надзвичайно спокійно — як видно, втратив охоту лізти на цей бік. У полудень сотня, що чатувала на горбах, почала дрочити ворога, а саме робити муштру. Ворог відкрив гарматний вогонь, на який відповіла наша батарея, і то так влучно, що примусила ворожу батарею двічі міняти позицію. По 3-й годині полк отримав наказ: всю кінну дивізію змінює піхота Запорозької дивізії.

Нас прийшов змінювати Наливайківський курінь у складі 22 козаків при трьох старшинах і одному кулеметі… Полк Чорних у той час нараховував до 300 шабель при 20 кулеметах, і для його зміни прийшло замало піхоти. Правда, піхота Запорожців — відважна, і це не вперше їй було тримати такий відтинок. Ми теж мали багато вітру в голові, але жоден з нас не згодився би без коней лишитися на такому відтинку.