Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доскочили і врубались у саму гущу… Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня… [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обминала мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зловити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкрила по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Віктором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки поранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь галопом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила вогонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примусили порога до відступу по шляху Бурштин — Рогатин. Батарея цільними стрілами десяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого — загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.