Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Очевидно, відомий історик перебільшує ступінь радикалізму та лівизни Центральної Ради. Остання (звичайно, не на всі сто відсотків) все ж відбивала соціальну структуру українського суспільства, сумарний ступінь політичної активності та дієздатності різних політичних сил, їхні настрої і уподобання. З цього погляду обличчя Ради, спрямування її курсу більш-менш жорстко детермінувалися розстановкою класово-політичних сил й іншими просто бути не могли.

Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби.

Зокрема, загальноросійські партії ніяк не могли подарувати українцям, що вони зважилися провести свій національний з’їзд. Друковані органи цих партій, свідомо фальсифікуючи його рішення, ще довго доводили, що поведінка українців загрожує стабільності держави, веде до її роздроблення, а відтак — до краху. Чимало гучних висловів, на кшталт — “українцями завдається удар у спину революції, демократії” — готували суспільну свідомість до того, що головними винуватцями за будь-які наявні та й майбутні негаразди будуть саме українці, їхні непомірні домагання.

Особливу войовничість виявляли місцеві проросійські організації в Україні, передусім у Києві.

Перше масштабне загострення відносин між українською і загальноросійською демократією сталося з приводу крайового з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві наприкінці квітня 1917 р. Після того, як організаціям загальноросійської демократії не вдалося підпорядкувати собі український рух, перехопити ініціативу агітаційно-пропагандистської роботи, особливо на селі і в армії, обидві сторони почали діяти не лише на противагу одна одній, а й на шкоду.

Представники загальноросійських партій, що контролювали Київську раду солдатських депутатів, без будь-яких консультацій з спорідненими українськими організаціями і без відома останніх вирішили скликати 23 квітня крайовий з’їзд рад. Довідавшись про це, комітет Селянської спілки розіслав від свого імені телеграму до своїх губернських і повітових філій із закликом прислати на з’їзд якомога більше своїх представників. Буквально протягом двох днів до Києва прибуло близько 200 делегатів-селян від “Спілки”. 150 делегатів прибуло зі Звенигородського повіту на Київщині. Решта представляли сім інших губерній. На запрошення рад робітничих і солдатських депутатів прибуло 80 делегатів, головним чином, солдатів.

Спроби ініціаторів з’їзду якось урівноважити представництво (було запропоновано затвердити по два делегати від повіту), природно, не мали успіху. Зібрання розкололося на дві частини, кожна з яких ухвалила свої резолюції. Вони були різними за змістом і характером, більше того — присвячені зовсім різним питанням [307] (184) Там само. — С. 72–73. .

Якщо робітничі і солдатські депутати намагалися визначитись у загальнополітичних і соціальних питаннях, то делегати-спілчани ухвалили резолюції про автономію України у складі федеративної республіки, що формування українських військових частин і про розв’язання земельної справи українським народним сеймом.

Розкол у лавах демократії за національною ознакою ще більше поглибили з’їзди організацій Селянської спілки Київщини, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини й Поділля. А довершив справу Всеукраїнський селянський з’їзд 28 травня — 2 червня 1917 р., який енергійно підтримав Центральну Раду.

Доводиться констатувати, що настрої делегатів від селян (до Києва прибуло півтори тисячі делегатів з правом вирішального і тисяча — дорадчого голосу) виявились значно лівішими, аніж у його керівництва (есери та соціал-демократи). Обговорюючи загальнополітичні питання, ставлення Тимчасового уряду до вимог національно-територіальної автономії України, селяни настійливо заявляли: “…Нам не треба просити, а вимагати…Організуємось міцніше, дамо один другому руку, і прийнявши виклик до боротьби, розпочнемо її” (С. Одинець); “Якщо нам у цьому праві (на автономію. — В. С.) відмовляє революційний (Тимчасовий. — В. С.) уряд, то ми повинні взяти його самі, спираючись на революційну організацію всього українського народу і зокрема селянства” (Ковалевський, делегат від Уманського повіту, одного прізвища з лідером УПСР. — В. С.); “Діти нам не простять, коли ми не доб’ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі! Прийшов час, коли ми мусимо взяти своє! Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!” [308] (185) Цит. за: Хміль І. В. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (28 травня — 2 червня 1917 р.). — Київ. 1992. — С. 8, 10.