Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради — відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. “Революційна українська демократія, — зауважував він, — маючи один об’єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії…Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас” [303] (180) Там само. С. 60–69. .

Зрозуміло, що ефективність керівництва українським рухом з боку Центральної Ради вирішальною мірою залежала від якісного складу самого цього органу, який зазнавав практично перманентних поповнень, трансформацій.

За ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю Центральної Ради протягом травня — липня 1917 р. у Києві відбулися всеукраїнські селянський, два військових і робітничий з’їзди. Всі вони заявили про підтримку Ради, її політики, обрали Всеукраїнські ради селянських, військових і робітничих депутатів. Ці Ради в повному складі влилися до Центральної Ради. Увійшов до складу Центральної ради й Український Генеральний військовий комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом. Після поповнення Центральної Ради представниками національних меншин чисельність депутатів досягла 588 (липень 1917 р.). Проте кількість мандатів і надалі збільшувалась. Оскільки не всі вакансії, що визначилися попередніми розрахунками і домовленостями, своєчасно заповнювалися, в історіографії панує різнобій щодо кількісних характеристик Ради в конкретні історичні моменти. Кваліфіковану експертизу цього питання здійснив В. Верстюк [304] (181) Див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ, 1997. С. 88–93; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. Т. І. 4 березня — 4 грудня 1917 р. Київ, 1996. С. 11–15. .

За точку відліку він цілком обґрунтовано взяв задокументовану цифру — розрахунковий склад Центральної Ради на момент Шостих загальних зборів — 5–9 серпня 1917 р. Загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів — 212. Проте на з’їзді були обрані лише 134 депутати. Решта мала дообиратися на місцях. Та значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. З великим ступенем вірогідності можна гадати, що серед селян досить високою, можливо, навіть переважаючою, була питома вага бідняцького елементу.

Зі 132 депутатів Всеукраїнські військові ради 60 % були солдатами, за походженням, зрозуміло, теж здебільшого селяни, 40 % — офіцерами. З 26 членів УГВК лише троє належали до нижчого військового рангу.

100 мандатів належали Всеукраїнській раді робітничих депутатів.

81 місце відводилося для територіального представництва в Центральній Раді.

Вищий представницький орган був досить строкатим щодо партійної належності його членів: у різні часи до його складу входили представники 19 політичних партій [305] (182) Див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада… — С. 91–93. .

Хоча формально партійне представництво в Раді не перевищувало п’яти мандатів від партії (саме по стільки мандатів урешті-решт отримали УПСФ, УПСР, УСДРП, трудовики), фактично членів партій було незрівнянно більше, оскільки вони проходили до Ради в результаті виборів на різних з’їздах і як представники певних організацій. За партійною належністю формувалися й фракції, що справляли вирішальний вплив на політику українського проводу.

Найчисленнішою була фракція українських есерів. Проте домінуючі позиції в Раді займали українські соціал-демократи, які мали у своєму складі порівняно більше інтелектуальних, досвідчених, політично зрілих і підготовлених до масштабної державницької діяльності працівників.

Поступово зменшувався вплив на політику Ради фракції есерів. Аналізуючи зміни у персональному складі Центральної Ради, Д. Дорошенко звертає увагу на еволюцію якості вищого представницького органу за рахунок національно свідомого українського громадянства. Спочатку це були, передусім, відомі в минулому діячі, зокрема члени ТУПа. “Але вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі: перш за все, склад Ц. Ради дуже скоро поповнився зовсім новими людьми, вибраними від ріжних з’їздів, число членів Ц. Ради виросло до кількох сот, і в цій масі потонули Туповці і взагалі старші українські діячі. Та й сам провідник укр. руху, голова Ц. Ради проф. М. Грушевський виразно став на бік соціалістів-революціонерів та членів Селянської Спілки, оточив себе юними співробітниками “лівого” напрямку і від своїх недавніх товаришів з ТУПа відгородився зовсім виразно. Ц. Рада дуже скоро прийняла дуже радикальний соціалістичний напрям” [306] (183) Там само. — С. 71. .