Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Щоправда, розраховувати на те, що цей інтерес “спрацює” сам по собі, автоматично, не було жодних підстав. Адже революція вважалася не просто національно-визвольною, а національно-демократичною. Послідовний же демократизм у 1917 р., як уже зазначалося вище, ототожнювався лідерами Української революції з рухом по шляху соціальних перетворень в інтересах найширших верств українства. Але ж цей дійсно демократичний курс не міг привести до реальних зрушень без застосування значних зусиль, цілеспрямованої організаційно-політичної роботи.

Зрозуміло, що активна протидія такому курсові з боку відвертих противників суспільного прогресу була просто неминучою.

З іншого боку, невіддільна від загальноросійських процесів, Українська революція мала постійно конкурувати, суперничати з ліворадикальними варіантами розв’язання назрілих у Росії суперечностей, найбільшою мірою породжуваних і найрельєфніше представлених діяльністю більшовиків. Відгородитися від заразливих впливів останніх на учасників революційних дій було просто неможливо. Більшовицький вплив можна було нейтралізувати або ще ефективнішою політикою в соціальній сфері, або ж перевагою очікуваного сумарного результату: як у національній, так і в соціальній галузях одночасно.

Мабуть, сутність такої надзвичайно складної ситуації лідери Української революції не могли осягнути відразу. З часом, переконавшись у неефективності здійснюваного курсу, вони схильні були шукати причини своїх поразок у зовнішніх чинниках, а не у власних прорахунках, власній безпорадності тощо. Постійно опиняючись у позиції “ображених”, яких виправдовує інтелігентність, делікатність поведінки, керівники українського руху не могли розраховувати на стійке ініціювання політичних дій, нерідко не встигали за стрімкими процесами, пленталися у хвості подій.

Після українського з’їзду, що продемонстрував не лише ідейну консолідацію українства, а й готовність його піднятися на нові щаблі боротьби, революційний процес в Україні набирав дедалі більшої сили. Навколо національних прапорів, під національними гаслами гуртувались передусім українські селяни й солдати — головна, визначальна рушійна сила Української революції. Домінантною лінією, безперечно, стала боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки.

Перетворення Центральної Ради на всеукраїнський центр, поширення інформації про її позицію, плани і домагання зі схваленням і непідробним ентузіазмом сприймались населенням краю. Наочне свідчення тому — велетенський вал кореспонденції, яка щоденно надходила до Ради. Її лейтмотив — схвалення діяльності, моральна й, почасти, матеріальна підтримка визвольних, державотворчих зусиль, запевнення у готовності влитися до рядів борців за нову Україну. Безперечно, лідерів революції це тішило, надихало, зміцнювало їхню впевненість у правильності обраного шляху. Однак Центральна Рада як головний революційний чинник не змогла перевести панівні настрої, наявні потенції у матеріальне, організаційне русло. Точніше, не все зробила для цього.

Хвиля революційного піднесення, реальні здобутки могли б бути значно більшими, якби політичному проводу вдалося віднайти й утілити у практику адекватні тогочасній морально-психологічній атмосфері організаційні рішення — такий цілком переконливий висновок роблять дослідники, вивчаючи суспільні процеси, що відбувалися в Україні навесні — улітку 1917 р. Зрозуміло, чому Д. Дорошенко так критично оцінював стан українського руху після завершення національного з’їзду. Він уважав, що завдання організаційної роботи, накреслені Головою Центральної Ради, виконувались далеко не так успішно, як планувалось і як того вимагали інтереси Української революції. “Україна дійсно вкрилась сіткою — але не загальнонаціональних комітетів, — а партійних організацій “Селянської Спілки”, яка національну справу ставила лиш як формальне гасло для переведення виключно соціальних завдань — без викупної експропріяції землі у приватних власників та її соціялізації. Виявився великий брак інтелігентних сил на провінції. Київ стягував на себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому переводити директиви, подавані з центру. До того ж виявилося, що по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України. Це все виразно можна побачити, коли поглянути, як розвивалося в перші місяці революції громадське життя в таких містах, як Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Житомир, та инші значнічіщі міста на Україні” [301] (178) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. — С. 60. . Досить своєрідно пояснював Д. Дорошенко поступове зростання авторитету Центральної Ради у великих містах. Головну причину цього він убачав не стільки в успіхах національного будівництва, скільки в порозумінні лідерів українського руху з Тимчасовим урядом [302] (179) Там само. .