Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Варто зауважити, що лідери Центральної Ради винесли свої висновки з цього гіркого уроку. Уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді вони взяли переконливий реванш. М. Грушевський, В. Винниченко зробили все, щоб здискредитувати ініціатора з’їзду і найбільш імовірного його голову — М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським М. Міхновського з трибуни в момент відкриття з’їзду, щоб провести в керівники солдатського форуму маловідомого на той час у середовищі військових С. Петлюру, який тільки-но повернувся до лав УСДРП. Той же таки С. Петлюра за активної підтримки, навіть під тиском М. Грушевського та В. Винниченка, став ще й головою Українського генерального військового комітету (УГВК), що у повному складі (18 осіб) увійшов до Центральної Ради. І хоча волею солдатів до УГВК обрано було й популярного у військових колах поручика М. Міхновського, його одинокий голос просто губився в Центральній Раді.

Однак довго миритись з таким вимушеним “співжиттям” лідери Центральної Ради не бажали. При першій нагоді (сумнівна, заплутана справа з виступом полку ім. П. Полуботка у липневі дні, й не менш “темна” справа з планами військового перевороту) керівництво Центральної Ради домоглося висилки небезпечного конкурента подалі від Києва. Лаври організатора українізації армії дістались Центральній Раді й персонально — С. Петлюрі, а самостійництво не становило більше реальної загрози.

Коли ж щось подібне починало маячіти на горизонті (українізація 34-го гвардійського корпусу, створення загонів “Вільного Козацтва” тощо), як відразу ж розпочиналась масована ідейно-політична атака — і переможцем знову виходила Центральна Рада.

Прихильники автономістсько-федералістського курсу не просто доводили неспроможність планів самостійництва, всіляко відмежовувалися від них, а й звинувачували його прихильників, по суті, у пропаганді українського шовінізму, національної виключності, національної нетерпимості. Прикладом може слугувати стаття К. Шишацького “Союз української державності”, вміщена в друкованому органі УПСР “Народна воля”. “На жаль, — пише автор, — погане зерно безправности народної проросло і в нашім народі, краще сказати серед одної частини нашої інтелігенції, розвивається вороже відношення не до людської думки, не до визискувачів і гнобителів, а просто до всього одного якогось народу. Починає і в нас розвиватися ота погана думка, що ми є кращий народ, ніж инши, що ми мусимо ненавидіти якийсь инший народ, словом починає рости серед одної частини української інтелігенції — шовінізм” [294] (171) Народня воля. 1917. 17(4) черв. .

Як приклад, у статті згадується відомий “Катехізм України”, що вийшов друком у видавництві “Вершигора” (так звані “Десять заповідей Української народної партії”). Автор з обуренням цитує другу із заповідей: “Усі люди твої браття. Але Москалі, Ляхи, Угри, Румуни та Жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас” [295] (172) Цит. за: Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ століття. — С. 75–76. .

У статті різко засуджується також виступ колишнього члена Української народної партії О. Степаненка 2 червня 1917 р. в Театрі Садовського, на мітингу, організованому “Союзом Української Державності”. Автор зазначає: “Самостійництво” і “Українська державність”, на думку Степаненка, помогає в тому, що український народ є самостійний, великий, сильний, що він сам “може писати комусь закони”, тобто народ український і сам може гнітити инші народи і “горе тому, хто стане йому на перешкоді”. При вигуці останніх слів авдиторія гучно плескає. Промовець далі настроює всіх малосвідомих слухачів підбором слів і думок до бажання в “бараній ріг” зігнути тих, що стануть на перешкоді новому народові. Увесь час було чути людиноненависні вигуки, розпалювання звірячих інстинктів людини” [296] (173) Народня воля. — 1917. - 17(4) черв. .

Природно, що від таких позицій справжні демократи прагнули якомога швидше відмежуватись.

Якісь зовнішні риси схожості у позиціях, стосунках лідерів Української революції щодо самостійництва начебто виявлялися й у ставленні до більшовизму. Тут також, на перший погляд, були моменти, коли здавалися можливими співпраця, спільні дії, проте у фіналі — та ж сама обопільна несумісність, ворожнеча й смертельна військова сутичка.

Насправді ж, у сутнісному значенні справа постає зовсім інакше.