Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Тому, очевидно, є сенс звернутися до оціночних сюжетів тих політичних діячів, які в 1917 р. безпосередньо відчували на собі тиск настроїв народної стихії та, взявши на себе відповідальність за курс Української революції, намагалися й пізніше пояснювати його об’єктивну зумовленість. Це, передусім, В. Винниченко і П. Христю, які, зокрема, з полярно протилежних позицій розглядали зміст і дух рішень, ухвалених селянськими з’їздами 1917 р., їх органічну відповідність стратегічним завданням революції. Обидва автори прагнули до ретроспективних спростувань як охарактеризованих вище претензій, так і тих звинувачень Центральної Ради, українських партій, передусім українських есерів, у недостатній революційності, у правих збоченнях, що свого часу лунали з табору противників національного руху. П. Христюк, наприклад, із цього приводу заявляє: “Немає потреби перечисляти тут тих численних селянських з’їздів — губерніяльних, повітових і волосних, які відбулись в квітні-травні місяці, щоб довести, що не було ані одного з’їзду, на якім селянство не домагалось би передачі землі без викупу до рук працюючих і негайного припинення війни. Гасло — земля трудовому селянству і домагання миру зробилися загальними і цілком безспорними. І коли одкинути національно-політичну частину ухвал українських селянських з’їздів, то в частині соціально-економічній і загальнополітичній їх самий найбільший “демократ і революціонер” того часу не знайшов би нічого ані реакційного, ані буржуазного. Вони являлись по своєму змісту точнісінько такими, якими вони були і у загальноросійської демократії, яка кидала на український визвольний рух пляму руху дрібнобуржуазного і реакційного по своїй соціально-економічній природі, виключно через те, що українські трудові маси домагалися одночасно з соціально-економичним і національно-політичного визволення. В домаганнях же національно-політичних не було нічого ані шовіністичного, ані буржуазного, ані реакційного” [318] (195) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917–1920 рр. — Прага, 1921. — Т. І. С. 47. .

Водночас В. Винниченко і П. Христюк наголошували на відмінності курсу українських політичних партій, що їх зараховували до ліворадикального напряму, від політики, яка здійснювалась більшовиками. Тому-то провідні історіографи Української революції практично одностайні у своїх підсумкових оцінках: “Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною” [319] (196) Там само. — С. 47. .

Водночас у праці П. Христюка є досить цікаве і влучне спостереження: “Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціал-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тобто справжньої буржуазної республіки, з порожніми обманливими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч, може, не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань “буржуазної революції” [320] (197) Там само. — С. 47–48. .

І в цьому пункті оціночні позиції Д. Дорошенка, В. Винниченка і П. Христюка, маючи, як уже згадувалося вище, зовсім різні точки відліку, збігаються. Тим самим, очевидно, зростає і вагомість спільного висновку, якого дійшли автори різними шляхами.

Практична одностайність даного висновку набуває особливого значення ще з однієї причини. За будь-яких підходів не може підлягати сумніву той факт, що соціальні орієнтації Центральної Ради були значно лівішими, аніж курс Тимчасового уряду, в якому завжди домінували ліберальні впливи.

Як переважно і трапляється в житті, в даному випадку політичні розрахунки ідеологів концепції Української революції певною мірою підтверджувались, а в чомусь зазнавали коригування, іноді досить суттєвого, іноді ж виявлялося, що вони взагалі мало в чому відповідають, а то й зовсім не відповідають потребам практики. Досить переконливим свідченням цього став процес революціонізування солдатських мас, українізації армії, виразними віхами якого стали українські військові з’їзди (новітні оцінки історії скликання, проведення з’їздів, ухвалених на них рішень містяться в публікації О. Й. Щусь “Всеукраїнські військові з’їзди”, що вийшла в серії “Історичні зошити”. Київ. 1992. № 7).