Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

У загальній атмосфері демократизації суспільного життя в країні, піднесення національного руху солдатські маси, природно, ніяк не могли залишатися осторонь всеохоплюючих процесів. Тут просто протиприродною й алогічною виглядає позиція всеросійських політичних партій і державних органів, які “обурювались” з приводу втягування в “націоналізм” армії. Вона, згідно з їхніми численними заявами, мала на фронті боронити спільну Вітчизну і не могла виконати своєї місії, зазнавши “руйнування” (перебудови за національним принципом).

Однак незаперечним фактом залишається й те, що більш-менш чіткого уявлення про ставлення до армії, про перспективи творення власних збройних сил у лідерів Української революції тривалий час не було. Так, торкаючись питання про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що “загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…” [321] (198) Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде. Київ, 1917. — С. 21. . Водночас він наголошував, що “українське військо, — поки не буде замінене міліцією, — хоч і підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу з української території інакше, як при оголошенні війни” [322] (199) Там само. .

Інші керівники українського визвольного руху не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, які вимагали негайної організації національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді дотримувались протилежних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. К. Винниченко, який тривалий час вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. “Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”, - доводив заступник Голови Центральної Ради. — Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі” [323] (200) Робітнича газета. — 1917. - 12 трав. .

У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім усього іншого, бралася до уваги його “делікатність”, можлива негативна реакція центру. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо необхідності створення національних військових формувань.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді на згадану вже представницьку українську маніфестацію прибули військові частини, укомплектовані українцями, деякі — у повному складі. Очолила маніфестацію військова варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулася не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних орієнтацій.

Справжньою окрасою київської маніфестації 19 березня стали кілька тисяч озброєних українських вояків.

Нарада українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалила заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Ю. Ган, поручик М. Міхновський (мобілізований під час війни до армії, М. Міхновський, як юрист за фахом, був призначений до Київського окружного суду в ранзі поручика), прапорщик П. Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську [324] (201) Кедровський В. Українізація в російській армії // Укр. історик. 1967. № 3–4 (15–16). С. 64–65. .