Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

М. Шаповал доводив, що Московщина перемагала Україну ще однією страшною зброєю — брехнею, політикою під гаслом «поділяй і владарюй!» «В такій тактиці виявляли себе майстрами єзуїти, а в наш час — большевики. Технічними засобами розкладу вони вживали переважно чотири: терор, брехню, підкуп і зворушення честолюбства. У боротьбі проти Центральної Ради і пізніше вони практикували найбільше брехню, терор і зворушення честолюбства, підкуп не міг тоді дати наслідків» [176].

У неймовірному хаосі, коли простій людині було надто складно збагнути суть подій, наголошував М. Шаповал, «Москва перекричала нас, Москва обманом розклала наш народ і перемогла нас» [177].

Як і в інших випадках, своєрідний підхід до питання демонструє Д. Дорошенко. Тяжіючи до правих поглядів, він, поряд із зазначеними причинами невдач Української революції, називав і надзвичайно низький моральний дух її проводирів. «…В той час, — з сумом констатує історик, — як большевики виявляли колосальне напруження енергії, активність, захоплення й завзяття, — на українському боці ясно виявлялися депресія, упадок духа і зневіра, починаючи з самого уряду, з Генерального Секретаріяту, крім, може, двох — трьох осіб» [178]. На підтвердження такого висновку він наводить яскраві факти опору національній владі.

Д. Дорошенко вважав серйозним прорахунком українських політиків і те, що вони допускали безперешкодне існування більшовицьких осередків, їхню енергійну агітацію проти Центральної Ради, УНР тощо [179].

Отже, до кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби Українська Народна Республіка проголосила себе «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», «прорвалася» на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого — народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил. Тому, якщо й лунають поодинокі мажорні ноти в оцінці досягнутого, вони відразу змінюються мінорними тонами.

Поширення радянської влади на кінець січня 1918 р. практично на всю територію України, по-суті, історичний успіх — якщо не тріумф більшовиків — насправді не означав перетворення республіки на міцний моноліт, зцементований єдністю мети й волі, ідеї й організації.

Саме в цей час набрали реальних обрисів тенденції, які виявлялися в середовищі місцевих більшовиків увесь 1917 рік, породжуючи розходження в позиціях щодо питань національно-державного будівництва. Більше того, нагромаджені відмінності у поглядах реалізувалися у відповідні рішення, реальні кроки, які поставили під загрозу цілісність України як державного утворення, несли в собі серйозний замах на єдність нації, великого народу.

IV з’їзд Рад Донецько-Криворізької області, що почав свою роботу в день переїзду до Києва Народного Секретаріату (в цьому кроці, мабуть, було все ж більше символізму, демонстрації перетворення всієї України на оплот соціалістичної революції, ніж практичної потреби), одним з ключових питань порядку денного визначив відокремлення області від республіки, створення власного адміністративно-державного утворення, його приєднання до Російської радянської федерації.

З часу виникнення й нетривалого досвіду існування Донецько-Криворізької радянської республіки й до сьогодні не припиняються суперечки навколо непростого суспільного феномена [180]. Іноді, як це було, наприклад, на межі 2004–2005 рр., дискусії набирали особливої гостроти, конфліктності, доходили до пропозицій сутнісного повторення варіанта, випробуваного взимку-весною 1918 р.

Природно, що в невщухаючій полеміці спектр думок завжди був надзвичайно строкатим і незмінно поділяв суспільство на два табори — тих, хто був готовий до виправдання, апології щодо регіоналістсько-сепаратистських дій, і тих, хто якнайрішучіше не сприймав подібні ідеї й відчайдушно критикував, засуджував практику розколу й розвалу України як органічного, неподільного цілого.

Дискусії попередніх років значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення, аргументовані оцінки в спеціальній публікації П.Варгатюка „Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В.І.Леніна” [181].

Сучасний погляд на історію створення, досвід діяльності й зумовленість ліквідації Донецько-Криворізької Республіки було сформульовано в кількох публікаціях І.Кураса та В.Солдатенка [182].