Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Узявши все це на увагу, а також взагалі дуже трудні до оборони географічні кордони України з Московщиною, не можна було й надіятись на перемогу Центральної Ради над Радою Народних Комісарів» [171].

П. Христюк вступав у полеміку з більшовицькими ідеологами, а можливо, й із В.Винниченком, намагаючись спростувати тезу про масштаби впливу більшовиків на українські маси і ступінь недовіри останніх до Центральної Ради: «Часом люблять пояснювати перемогу большевиків над Центральною Радою не наведеними вище складними причинами, а тим, що немовби українські селянські, робітничі і салдатські маси всі були "большевиками" і через те свідомо збройно виступали проти Центральної Ради, допомагаючи війську Ради Народніх Комісарів. Та таке пояснення являється помилковим, бо твердження, на якому воно ґрунтується, не відповідає дійсности. Особливо воно не відповідає дійсности в тій частині, яка торкається селянства. Селянство, правда, ждало переведення реформ і в першу чергу земельної. Українські салдати і селяне були незадоволені млявістю і нерішучістю Центральної Ради в соціяльно-економичній політиці. В певній своїй частині вони були добре розагітовані большевиками проти Центральної Ради, думаючи, що, може, й справді в Раді сидять буржуї. Але від всього цього ще було далеко до того, щоб селянство вітало большевиків, а тим більше активно допомагало їм в війні проти Центральної Ради. Українські салдати в своїй масі об'явили свій "нейтралітет" в війні, а селянство просто дивилося, що з того вийде. І Центральна Рада "обіцяє багато", і большевики ще більше: отже, поки що, не було рації за те — невідомо ще яке — "більше воювати"» [172].

П. Христюк, можливо, наочніше за інших авторів висловив спільну для більшості й сучасних дослідників позицію фактично повного ігнорування існування радянського центру в Україні (ВУЦВК рад), радянського уряду України (Народного секретаріату), їхніх апаратів на місцях, а також збройних загонів, що їх підтримували (Червоного козацтва, Червоної гвардії, формувань з революційно налаштованих солдатів). Усі ці органи й організації лише побіжно, здебільшого зневажливо згадуються як агенти Московщини, посібники чужорідних сил. «Наступ російського совітського війська на Україну, який має всі ознаки окупації України і національної боротьби, — ось що було головне в цей момент, ось що відігравало рішаючу ролю в подіях, — накреслює загальні контури схеми історик. — Через це про цей наступ і доводиться тут говорити, а не про так званий український радянський уряд. Подібно до того, як фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті, так і цілий український радянський уряд і ціла Українська Радянська Республика були тільки ширмою, "надстройкою" над політикою Совітської Росії» [173].

Слідом за П. Христюком М. Шаповал також схильний до думки, що виграти війну Українська Народна Республіка в той час не могла. Проте аргументацію він наводить власну. Серед моментів, які вирізняють його позицію, є й такі: «За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того — хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважали себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважали за "німецьку вигадку"» [174].

Щодо переваг Москви з технічно-організаційного боку, то тут, крім конкретизації наявних у росіян державно-адміністративних апаратів, М. Шаповал додає відсутність в Україні оборонних заводів (це не зовсім точно — зброю й боєприпаси виготовляли великі для свого часу військові заводи в Києві, Харкові, Олександрівську, Миколаєві, Одесі, практично в усіх найбільших містах. — В. С.); а також однакову з Росією ширину залізничної колії, що робило Україну особливо вразливою перед північним сусідом.

М. Шаповал твердить, що свідомі українці розуміли неможливість воєнної перемоги над Росією, «але все-таки рішили боротись: хай ми будемо розбиті, хай по наших трупах переїде Москва, але хай же нарешті на Україні знайдуться горді люде, що відважуться боротись, а не скіглити в неволі!» [175]. Їхній приклад, їхня самопожертва мали вплинути на формування національної свідомості українського народу і продемонструвати всьому світові величний порив нації до свободи.