Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Переважно позитивно оцінював договір і таємні угоди до нього і П. Христюк (в його «Замітках і матеріалах», як і в книзі Д. Дорошенка, очевидно, з максимально можливою для обох повнотою задокументовано зміст дискусій на конференції, особливо щодо кордонів України). «Заключений мировий договір з Україною, — пише автор, — являється, мабуть, єдиним по формі не імперіалістичним з тих численних договорів, які було заключено після нього в кінці великої, всесвітньої імперіялістичної війни під диктовку буржуазної Антанти. Договір цей був заключений дійсно без анексій і контрибуцій. Він здійснював також щодо українського народу принціп національно-державного самоопреділення» [163].

П. Христюк схильний виправдовувати й економічні угоди. «Факт заключення договору і його зміст, — веде він далі, — свідчать про велику державно-будівничу роботу, якої доконала українська робітниче-селянська нація в часі революції. Виявленій українським селянством, робітництвом та вояцтвом в національно-політичній боротьбі силі і здатности до державної організації мусимо в першу чергу завдячувати той факт, що і держави Антанти, і Центральні держави знайшли потрібним в той момент визнати Українську Народню Республіку і зав’язати з нею в тій чи иншій формі дипльоматичні зносини» [164].

П. Христюк не заперечує, що укладанню угод сприяли й певні обставини (суперечності між Центральними державами і РСФРР, продовольча криза в Австро-Угорщині й Німеччині, сподівання на її пом'якшення за рахунок українських ресурсів тощо). Та він не вважає ці обставини вирішальними.

У суперечності з такими твердженнями перебуває позиція В. Винниченка, який писав: «…Мир цей був би дуже корисним і для української держави, й для її уряду, коли б… при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир.

А коли український уряд тої сили не мав; коли розбиті невеличкі військові відділи його безпорадно одступали на самий краєчок української теріторії й не було ніякісінької надії своїми силами вернути загублену владу над державою; коли без чужої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись, — то весь мир набірав уже инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя» [165].

З часу дошкульної поразки Центральної Ради у січні 1918 р. тривають невщухаючі дискусії з приводу з'ясування її причин. З царини політичних дебатів суперечки швидко були перенесені до наукових праць, однак згоди і на сьогодні не досягнуто. Було б невиправданим оптимізмом зважати й на перспективу: практично кожна теза знаходить у публікаціях наступних авторів антитезу-заперечення. Тому, здається, буде до певної міри виправданим, не вступаючи в полеміку з жодним з авторів, обмежитись наведенням міркувань, висновків тих особистостей, чий підхід до питання імпонує більше за інших, з чиїми авторитетними думками можна великою мірою солідаризуватись як з найоб'єктивнішими, найкомпетентнішими і найвиваженішими. Такий варіант видається виправданим і ще з одного боку: практично всі, хто брався за висвітлення цього питання, так чи інакше модифікували положення і висновки, виношені активними учасниками й найталановитішими історіографами Української революції [166].

Передусім мова може йти про П. Христюка. З багатьох чинників, що зумовили поразку Центральної Ради, автор визначає три, на його думку, найголовніших: «1) запізнення Центральної Ради з переведенням важніших соціяльно-економичних реформ; 2) недооцінення ваги рад робітничих, селянських і солдатських депутатів в революційній боротьбі і зв'язане з цим переоцінення ваги органів, побудованих на демократичних основах, і 3) незадовольняюча організація апаратів державної влади, головно адміністративних, як в центрі, так і на місцях, і відсутність армії» [167].

Кожна з наведених причин мала для воєнних дій надзвичайно велике значення. Перша причина — запізнення Центральної Ради з проведенням найважливіших соціально-економічних реформ — призвела до ослаблення зв'язків між Центральною Радою і активними революційними елементами селянства, робітництва і солдатів. Вона викликала байдужість, а подекуди, після більшовицької агітації, і ворожість до Центральної Ради. Вона дала ґрунт для більшовицької агітації. Вона, нарешті, призвела до того, що в найкритичніший момент, коли треба було збройною силою виступити на оборону Центральної Ради, українські військові частини, що раніше так палко її вітали як «єдину заступницю і обороницю» своїх інтересів, оголошували «нейтралітет». Щоправда, Центральна Рада обіцяла зробити ще багато «доброго», але те саме, і навіть ще більше, обіцяли зробити й російські більшовики. «Залишався момент національно-державний, — веде далі П. Христюк, — але від українського селянства, робітництва і вояцтва не можна було вимагати, щоб вони виключно із-за цього моменту йшли накладати своїми головами. Для такого виступу недоставало ще дуже багато дечого. Вся справа полягала в тому, що головна пружина всіх великих рухів — безпосередні соціяльно-економичні клясові інтереси — не штовхали в данім випадкові селянства та робітництва на війну з Московщиною» [168].