Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Актуальність неодноразового звернення до даної сторінки вітчизняної історії дещо несподівано була підтверджена драматичними подіями, що супроводжували президентські вибори 2004 р. Невдоволення керівництва низки областей, де перевагу одержав В.Янукович (а це, передусім, Південно-Східний регіон) політичними рішеннями, до яких вдалася Верховна Рада після другого туру голосування, вердиктом Верховного Суду України, якими відмінялись ухвали Центральної виборчої комісії і, на вимогу прибічників В.Ющенка, призначалось повторне голосування, вилилось у сепаратистсько-регіоналістські заклики.

На Всеукраїнському з’їзді депутатів Автономної республіки Крим. депутатів місцевих рад усіх рівнів 28 листопада 2004 р. у Сєверодонецьку, надзвичайних сесіях Донецької, Луганської, Харківської, деяких інших рад, які відбулися у ті ж дні, пролунали думки про можливість створення Південно-Східної української республіки, зміни адміністративно-територіального устрою України, перетворення її на федерацію з одночасним наданням областям самостійного (республіканського) статусу, проведення з цією метою регіональних (обласних) референдумів [183].

Хоча в загальній риториці незмінно наголошувалося на збереженні територіальної цілісності України, замах на єдність держави (хай навіть декларативний, вкрай нереальний) був очевидним. Втім ініціатори реанімації сепаратистських замірів навряд чи усвідомлювали наслідки, до яких могли привести їх спроби тиску на державну владу з допомогою першого аргументу, який „потрапив під руку”. В усякому разі якихось більш-менш серйозних доказів на користь нових державницьких утворень у періодиці, в усних заявах прибічників зміни Конституції України, її державного устрою виявити було непросто.

Дана обставина, разом з усвідомленням того, що коріння багатьох суспільних проблем, серед них і вищезазначеної, сягає революційної доби, 1917–1918 рр., зумовили додаткове оприлюднення наукової позиції щодо історії Донецько-Криворізької Республіки в найпопулярнішому в колах інтелігенції, вітчизняних інтелектуалів тижневику з солідним накладом — „Дзеркалі тижня” [184].

У пропонованому творі звернення до важливого й дуже суперечливого історичного сюжету здатне висвітлити такі його аспекти, які одержують додаткову вагу й значимість у контексті всіх відтворюваних подій буремного 1918 року.

Тим більше, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф.Сергєєв (Артем), Д.Філов, М.Жаков, А.Каменський, В.Межлаук, М.Рухимович, С.Васильченко, Б.Магідов та ін.).

Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки протилежних в оцінках дій В.І.Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК, персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Республіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має знайти своє наукове вирішення.

Наявні ж звертання до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок [185].

Все вищевикладене і зумовлює потребу об'єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з'ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

Принципово важливо з'ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев'яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).